Мені зараз 47 років, живу в Павлограді з семирічною донькою. Зараз не працюю, бо немає роботи, отримую пенсію. 

В перший день війни мені син сказав, що ракети летять. У мене були сльози й істерика. Це було просто жахливо, ми не могли в це повірити.

Ми живемо в своєму будинку. Вода у нас є, тою зимою всі без світла сиділи. А так – все нормально, в принципі.

Ми пережили вибух на 1 травня, коли у нас вилетіли вікна. 

З нашої сім’ї ніхто не виїжджав. Всі в Україні, всі один одного підтримуємо, як можемо, бо з нашої сім’ї всі чоловіки на війні. Тримаємося, але дуже важко, коли  телефонують, що син в госпіталі поранений. 

Мрію, що ми виженемо цих гадів з нашої землі, і в майбутньому наші діти такого більше ніколи не побачать.