Мені зараз 47 років, живу в Павлограді з семирічною донькою. Зараз не працюю, бо немає роботи, отримую пенсію.
В перший день війни мені син сказав, що ракети летять. У мене були сльози й істерика. Це було просто жахливо, ми не могли в це повірити.
Ми живемо в своєму будинку. Вода у нас є, тою зимою всі без світла сиділи. А так – все нормально, в принципі.
Ми пережили вибух на 1 травня, коли у нас вилетіли вікна.
З нашої сім’ї ніхто не виїжджав. Всі в Україні, всі один одного підтримуємо, як можемо, бо з нашої сім’ї всі чоловіки на війні. Тримаємося, але дуже важко, коли телефонують, що син в госпіталі поранений.
Мрію, що ми виженемо цих гадів з нашої землі, і в майбутньому наші діти такого більше ніколи не побачать.
