Ірина Василівна дуже складно і довго виїжджала з рідного села. Але залишатися там було сильно небезпечно. 

Я онкохвора, у мене інвалідність третьої групи. У мене є син, йому 20 років, і він зараз захищає Україну. У день початку війни він мені й зателефонував. Сказав, що почалася війна. А я й кажу: «Ти жартуєш? Яка війна?» Я знала, що він на службі, і це було для мене дуже страшно. Він ще зі Львова їхав із ротації. Словами не передати, який це був біль.

Я виїхала з Новодмитрівки на початку травня. Син вийшов на зв’язок, скинув на картку гроші, люди допомогли зняти готівку. Завдяки цьому я і виїхала.

Дорога пройшла дуже тяжко, добиралася майже два дні до Запоріжжя. Спочатку заїхала в Мелітополь, потім до блокпосту у Василівці - там стояли росіяни.

Мені пощастило, що якраз відкрили гуманітарний коридор для ООН, і я сіла в автобус.

Коли переїхала до Запоріжжя, то зіштовхнулась з труднощами: з пошуком квартири, з грошима була проблема. Син на зв’язок не виходив - допомогти не міг. Та якось впоралася, зараз трохи все налагодилося. З продуктами іноді буває тяжко. Але мене інше засмучує: як там моя дитина та його побратими? Така погода, такий холод! Як вони там? Голодні? Дуже переживаю.

Я отримувала один раз допомогу від Фонду Ріната Ахметова в Запоріжжі. І радію, коли син виходить на зв’язок. Трапляються приємні моменти, одне зараз важко – роботу не можу знайти.

Дуже здоров’я зіпсувалось, а так – із рідними спілкуємося, підтримуємо одне одного.

Постійно знаходжуся в стресі, в страху за дитину, та й як бухкає жахливо – це теж стрес. Купую та п’ю таблетки заспокійливі. Скоріше б нам перемогти!