Пасішніченко Денис, 9 клас, Кременчуцький ліцей №4 "Кремінь" Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Віра Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року розділило моє життя на «до» та «після». До початку війни я був звичайною щасливою українською дитиною, яка навчалася в школі, мала друзів, відвідувала гуртки, вчилася грати на фортепіано, любила подорожі до моря влітку, відпочинок у бабусі під час канікул, новорічні свята…

Зараз я розумію, що то було щастя. Тоді здавалось, що так буде завжди. А як же може бути інакше?

Виявилось, може. В лютому тяжко захворіли на коронавірус, але, дякувати Богові та лікарям, хвороба відступала. 24 лютого мали в призначеннях останні крапельниці. Але розпочалась війна. Я пам’ятаю той панічний жах, коли в місті не стало продуктів, і ми вперше почули звуки повітряної тривоги, які й досі рвуть мені серце й душу. Це був справжній кошмар війни. Ми ховались у підвалі гаражу. Бігали туди і вдень, і вночі, зібравши тривожний рюкзак. Тоді гвинтокрили рашистів залітали до міста й бомбили підприємства.

Саме тоді я вперше почув звуки вибухів, які не забуду ніколи. Сидячи у підвалі, ми переписувалися з рідними, друзями, щоб дізнатись чи всі живі, чи не проспали сигнал тривоги.

Трохи пізніше почалась евакуація. Евакуаційні поїзди були вщент забиті людьми. Траплялись випадки, коли вони попадали під обстріли. Щиро кажучи, в мене теж було бажання виїхати якомога подалі від цього жахіття, страху, розпачу. Але моя сім’я вирішила залишитись, бо ми з мамою не могли залишити тата і старшого брата, стареньких дідуся з бабусею. Саме в той час я втратив багато своїх друзів, які виїхали за кордон. Спочатку ми писали одне одному майже щодня, потім не так часто, а зараз вони живуть у Чехії, Німеччині, Польщі, вивчили мову і не збираються повертатися в Україну ніколи. Раніше вони дзвонили після кожного обстрілу міста, а зараз не розуміють, чому я залишаюсь в Україні.

Що відповісти? На думку спадають тільки слова Т. Г. Шевченка: «Холоне серце, як згадаю…, що не в Україні буду жить, людей і Господа любить».

Минав час, і ми трохи призвичаїлись до «воєнного» життя. Замість підвалу – чотири стіни в коридорі; тривожний рюкзак вже залишався вдома. Але ніколи неможливо звикнути до звуків ракет, що пролітають над головою в той час, коли ти саджаєш картоплю на городі. Потім була ракета, яка влучила в торгівельний центр «Амстор», інша прилетіла до заводу дорожніх машин неподалік від моєї музичної школи. Вибух був таким сильним, що ґанок музичної школи було зруйновано, вікна пошкоджено вибуховою хвилею.

Мені пощастило, бо урок закінчився за 15 хвилин до обстрілу. Під час вибухів я був вже вдома.

Після перших днів війни, сповнених паніки, я усвідомив, що головне зараз – допомога армії. Спочатку робили «коктейлі Молотова», збирали їжу для бійців на передовій. Влітку я грав у міському парку на синтезаторі для того, щоб зібрати кошти на допомогу для армії. Єдиним острівцем «нормальності», поєднуючим з минулим мирним життям, була і залишається школа. Тут, як і до війни, вчителі проводили уроки, задавали домашні завдання. Я пам’ятаю, як в перші місяці війни вчителі казали мені, що наступного року ми обов’язково братимемо участь в олімпіадах. Цікаво, чи вірили вони тоді в це?

Потім була зима без світла. Я грав на фортепіано при свічках, але романтики в цьому не було. Музика трохи допомагала відволіктись від сьогодення.

Але в усьому є позитив. Саме під час війни я навчився цінувати кожну хвилину свого життя, кожен Божий день, адже наступного може не бути. Саме в цей страшний час я відчув, що таке любов, піклування в сім’ї, почав помічати Божу красу цього світу!

На жаль, війна триває. І я не знаю, що ще нам доведеться пережити. Але я точно знаю, що Україна – це я, моя сім’я, мої вчителі, моє місто, і все це я безмежно люблю, тому кожен ранок починаю зі слів: «Боже великий, єдиний, нашу Вкраїну храни».