Іксар Єва

7 клас, Коболчинська гімназія -філія ОЗ "Сокирянський ліцей √1"

Вчителька, що надихнула на написання – Маланчук Антоніна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Сьогодні я навіть подумати не могла, що буду писати розповідь про війну. В голові роїлося безліч думок: про осінь, фантастику, школу, родину, побут та тільки не про війну. Але все треба пережити, навіть такі спогади. Тому розповім свою історію.

23 лютого 2022 рік. Цей день не відрізнявся нічим від інших. Коронавірус, карантин, який вже всім надокучив. Тому зразу перейду до 24 лютого 2022 року, 04:00 ранку…

Цей ранок для мене розпочався не з самих хороших новин, а саме з телефонних дзвінків мами, яка знаходилася за тисячі кілометрів від мене - в Києві. Її першими словами стали: «Єво, розпочалась війна». Я зовсім не розуміла, що відбувається. Бабуся метушилася, не знаходила собі місця і я так само. Думка про те, що моя мама знаходиться в такий час в Києві, була як жахливий сон. Краще було б, якби це був просто сон.

Їй вдалося виїхати в Закарпаття, в маленьке селище Колочава, а я так і залишилася з бабусею в селі Коболчин. Перший день війни був психологічно важким. Я ніколи не відчувала такий сильний страх, який був тоді. Страх і за себе, і за своїх рідних. Думаю, на той момент це відчували всі українці. Під вечір до моєї бабусі подзвонила сусідка, мама мого найкращого друга. Вона сказала, що як буде тривога, то ми з бабусею можемо прийти до них у підвал тому, що свого у нас не було.

Із жахом пригадую першу ніч від початку повномасштабного вторгнення. На всякий випадок коло ліжка я залишила одяг. Треба було бути готовим до всього. В іншій кімнаті бабуся схвильовано перечитувала всі новини, а я, нарешті, полинула в сон. На жаль, він був недовгим. Вперше почула звук сирени, лунала з бабусиного телефона голосно і дуже неприємно. Ніколи не забуду почуттів, які тоді відчула. Тієї ночі я зрозуміла: розпочалась війна, найжахливіше, що могло тільки статися. Зразу після сирени я підскочила з ліжка, і, не думаючи, почала швидко збиратися. Сонна та змучена сиділа в підвалі у сусідів разом з бабусею. Там було одне велике ліжко на всіх та речі першої необхідності. Інтернету не було. Від страху я зі своїм другом грали в "камінь, ножиці, папір". Це дуже швидко набридло. Спробувала заснути.У мене це не вийшло. Нарешті повітряна тривога закінчилася. Ми залишились сапати в будинку сусідів до самісінького ранку.

Пройшов тиждень. Було все так же важко і досі незвично. Одного ранку в дзеркалі я побачила, що все лице було покрите маленькими прищиками, але я не надала цьому значення. Увечері вже все моє тіло покрилося ними. Це була вітрянка. «Ще цього мені не вистачало»,- подумала я, але вже нічого не вдіяти.

Час пролітав настільки швидко, що не встигала дні рахувати.

Пройшло два місяці. Я дуже сильно сумувала за мамою. Мені не вистачало її поруч: її слів, обіймів. Навіть зараз у мене сльози на очах, коли згадую все.

З великою радістю прийняла звістку про те, що мама повертається. Важкою дорогою з Колочави, через Івано-Франківськ, Чернівці вона нарешті приїхала до нас. Раділа дуже сильно, що з мамою все добре. Через її роботу, вона не змогла надовго залишитися, але я б не витримала ще такого довгого проміжку часу без неї, тому попросила, щоб вона взяла мене з собою. Мама погодилася. Моїй радості не було меж. У новому місті друзів у мене було небагато, але навіть з ними я мала хоч абияку розвагу. Там встигла побувати в музеї, піднятися на гору, відсвяткувати свій День народження і багато чого іншого. Кожного дня ми телефонували бабусі й запитували чи все добре. В чужому для мене місті було затишно, але не так добре, як дома. Мої думки були там: в рідному селі…