Півень Анастасія, 9 клас, Добропільський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 - дошкільний навчальний заклад" Добропільської міської ради Донецької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заварзіна Маргарита Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року близько четвертій ранку Росія почала масштабну агресію проти України. Цей день змінив життя всіх українців.  Мій ранок 24 лютого почався як завжди, я збиралася до школи, і до мене в кімнату заходить батько зі словами: "Почалась війна". Відразу з'явився страх і невідомість від того, що буде далі. У цей же день, ми почали збирати речі першої необхідності. Обладнали укриття, знесли продукти, теплий одяг, ліки. Почалася перша повітряна тривога і вперше довелося спуститися в укриття. Перші два місяці ми спали одягнені, адже вночі, під час повітряної тривоги, часу, щоб одягтись не було.

Лячно було лягати спати, невідомо прокинешся ти чи ні. На початку квітня, до нас переїхали родичі, тому що залишатися в квартирі з маленькими дітьми було небезпечно. 

Десь вдалині, вже було чутно перші вибухи, з кожним днем було все страшніше. Після першого обстрілу міста ми вирішуємо евакуюватися. Через знайомих знайшли житло, і шостого квітня ми покинули рідну домівку. Їхали дві доби на поїзді, дорога була тяжка, людей було дуже багато, води на всіх не вистачало. Врешті-решт ми приїхали. У Чернівцях нас зустріли та відвезли в наше тимчасове місце перебування Івано-Франківську область, село Вербовець. Одразу почали наводити лад в будинку, познайомилися з сусідами. Ми зустріли приємних та добрих людей, які не відмовили нам і надали всі необхідні умови для проживання.

Я дуже сумувала за рідним домом, але ми були разом, і один одного підтримували, і вірили, що в найближчий час повернемося.

Частіше виходили гуляти на вулицю, знайомилися з новими людьми, дізнавалися про нові місця, але ні на хвилину не забували про рідний дім. За ці три тижні, які ми там перебували, трапилося дуже багато приємних моментів. Але ми зрозуміли, як би добре нам не було, вдома набагато краще! Мені не страшно було повертатися додому, адже там я почувала себе у безпеці. Дорога назад була з пересадками, втомилися, але при в'їзді в рідну Донецьку область ми всі разом вигукнули: "Нарешті, вдома!”. 

По приїзду додому було якось ніяково, місто було майже пусте. Я почала цінувати рідний дім, проводити більше часу з рідними, милуватися кожним куточком рідного міста.

Зараз тяжко здобувати освіту, під час повітряної тривоги уроки перериваються, але ми стараємося в такий важкий час отримувати позитивні емоції під час дистанційного навчання, проводимо різні заходи і просто спілкуємося. Я вдячна, що маю змогу набувати знання в таких важких умовах. Частенько чутно вибухи, адже лінія фронту неподалік. Ніколи не думала, що буду відрізняти запуск від вибуху, але наразі такий час. Ворог кожен день рівняє область із землею, знищує всі міста, стирає всі спогади. На даний момент, моє місто  перебуває під частими обстрілами. Кожної ночі доводиться прокидатися від вибухів та прямувати в укриття. Росія кожен день знищує тисячі домівок, вбиває людей, які просто хотіли жити та планували своє майбутнє.

У Донецькій області перебувати небезпечно і знову доведеться покинути свій рідний дім, щоб врятувати власне життя. Ми віримо в Збройні Сили України і чекаємо довгожданої перемоги. 

Війна відкрила очі і показала наскільки важливий мир в країні, але ми на жаль цього не цінували. Зараз хотілось би повернутись в мирний час, кожен рік збиратися в центрі на день міста, гуляти до пізньої ночі і забути про комендантську годину. Але сьогодні лише одне бажання, щоб всі захисники та захисниці повернулися додому живі та здорові. Ті, хто в полоні, щоб нарешті відчули подих повітря на рідній Україні. І пам’ятаємо про тих, хто віддав своє життя за те, щоб  ми мали змогу жити та навчатися на вільній, рідній землі.