«Мені хочеться жити, моє життя ж ще тільки почалося»

Бережна Анна, 15 років,

Міловський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів, смт Мілове

Есе "Один день"

Привіт, я Анна. Мені 8 років. Сьогодні друге липня 2014 року.

Чи можна мені писати у свій особистий щоденник подібне? Напевно так, це все одно ніхто не прочитає, оскільки, нікому про нього не відомо, адже я завжди заповнюю його вночі... Уперше я пишу, а в мене трясуться руки. Мені настільки страшно зараз, що це складно описати звичайними словами.

Цієї ночі прокинулася від гучних звуків на вулиці. Не дивлячись на те, що мої вікна були закриті, я все одно чула ці вибухи. Як тільки прокинулася, відразу подивилася у вікно, але краще б цього не робила. З неба ніби падали зірки, тільки замість красивого світіння вони залишали за собою вогняний слід. На нічному небозводі це було видно так виразно, ніби проводиш чорну лінію на білому аркуші паперу.

Уся земля тремтіла й дзвенів посуд в шафах. Я дуже злякалася та вирішила піти тоді до батьків. Як тільки вийшла з кімнати, то перед моїм поглядом була наступна картина: мама і папа в паніці кидалися по залу й увесь час голосно розмовляли через телефон, по черзі виглядаючи у вікно й ужахаючись побаченому.

Мої коліна тряслися чи то від страху, чи то це так тремтіла піді мною земля. Заплакавши, я підійшла до мами та запитала, що відбувається. Вона сказала: "Почалася війна". Тоді усередині щось репнуло. Мій світ? Це почуття мають на увазі дорослі, коли говорять, що з них зняли рожеві окуляри, що внутрішній світ розбився на маленькі шматочки?

Це так страшно. Я багато чула про війну. Наприклад, що під час бойових дій помирає багато людей, у тому числі й мирні мешканці. Але мені хочеться жити, моє життя ж ще тільки почалося.

Навіщо ви так поступаєте зі мною? Я не хочу помирати, навпаки, грати зі своїми друзями на майданчику, ходити з батьками на свята, їсти моє улюблене морозиво, хочу просто жити без страху за своє життя...

Чому люди так прагнуть вбивати таких же як вони? Хіба від цього світ стане кращий? Коли вони роблять це, в їх голові проскакує думка про те, що у тих людей є близькі, які оплакуватимуть втрату?

Я боюся більше не побачити своїх батьків, боюся, що не встигну сказати їм все, що хочу, боюся лягти спати й просто не прокинутися. Мені ще не доводилося закохуватись в когось, ходити в старшу школу, одягати випускну сукню, щоб бути такою ж красивою, як старші дівчатка. Я мрію стати співачкою, тою самою, що допомагатиме людям своїми піснями, а не померти при черговому бомбардуванні.

Мені хочеться миру, Дорослі, коли ви перестанете вбивати один одного і довкілля? Так складно знайти компроміс, вирішити все словами? Обов'язково проливати кров? А своїх діток ви теж зможете вбити? Ні? Тоді навіщо вбиваєте дітей інших? Вони вам нічого не зробили, за що ви так з ними…

Ти читаєш це в майбутньому? Це означає, що я вижила і ми змогли пройти це, так? Війна вже закінчилася? Ти більше не плачеш по кілька разів у день, не боїшся за своє життя і нарешті стала щаслива, як це було й раніше? Ми ж не зламалися?

Будь ласка, якщо все-таки дочитала до цього моменту, то прошу тебе, розкажи про все це. Люди повинні знати, що таке дійсно війна, я сподіваюся, може тоді вони замисляться. Може тут є помилки, але я пишу це і плачу. Тут головне не саме оповідання, а емоції, які я вкладаю сюди, може хоч так мої благання про мир будуть почуті..?

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/