Попряга Станіслав, 10 клас, Новотроянівський ліцей з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією Городнинської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ніколаєв Василь Петрович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Наш світ дуже великий, і кожної секунди в ньому трапляються мільйони подій. Вони можуть бути як глобальними, що впливають на історію людства, так і особистими — важливими лише для однієї людини.

Іноді в історії траплялися події, що стають болем для цілої нації. Для українців такою стала страшна дата — 24 лютого 2022 року. Цей день розділив наше життя на «до» і «після». Сталася катастрофа, яка струсонула всю країну й змінила долі мільйонів.

Ворог розпочав повномасштабне вторгнення, прикриваючись вигаданими формулюваннями про «спеціальну операцію». До цього наше життя й так не було безтурботним — світ щойно оговтувався від пандемії, що забрала мільйони життів. Але ніхто не очікував, що війна такого масштабу повернеться до Європи у XXI столітті.

На нас напала держава, значно більша за розмірами, та здавалося б, близька нам історично й культурно. Але вона обрала шлях терору — кривавого, безжального, антигуманного.

Війська Російської Федерації масово обстрілюють цивільні об'єкти, руйнують школи, лікарні, будинки. Вони катують, грабують, вбивають мирних мешканців, порушують усі можливі норми міжнародного права. Ми живемо в постійному стресі — боїмося за себе, за своїх близьких, за наших тварин і наші домівки.

Страх став щоденним супутником мільйонів українців.

Я живу далеко від лінії фронту, але відлуння війни досягає і мого дому. У мене є родичі в різних великих містах, зокрема моя мама та брат — одні з найдорожчих мені людей. І кожного разу, коли чую повітряну тривогу або читаю новини про нові обстріли, мене охоплюють паніка, тривога, смуток. Здавалося б, наше село невелике й спокійне, але навіть тут війна залишила слід: багато добровольців із нашої громади пішли боронити країну.

І, на жаль, троє з них уже ніколи не повернуться. Болить дивитися на молодих хлопців у трунах — сильних, життєрадісних, закоханих у життя, які пішли захищати рідних, залишивши позаду сім’ї, батьків, дітей.

Війна триває вже три роки. Це занадто довго. Люди втомилися від страху, від болю, від постійного відчуття втрати. Мільйони батьків залишилися без дітей. Мільйони дітей залишилися без батьків, і нині живуть у притулках чи у чужих домівках, шукаючи нову опору. Це коло страждання потрібно розірвати. Ми не маємо права дозволити, щоб нас зламали — фізично чи морально.

Війна згуртувала українців. Ми стали пліч-о-пліч — єдині, як ніколи раніше.

Але цього недостатньо. Потрібно ще більше спільних зусиль — нашої рішучості, допомоги армії, підтримки один одного. До нашої боротьби мають доєднуватися й інші держави, адже зло, яке ми стримуємо, — глобальне. І тільки разом, у єдності, ми зможемо здолати його.

Я вірю в перемогу. Вірю у світле майбутнє — таке, в якому повернуться додому сини й дочки нашої землі, і більше ми не побачимо родичів, які плачуть над тілами своїх близьких.

Ми відбудуємо свою країну. Відродимо кожне село й кожне місто. Вирушимо писати нову сторінку нашої історії — сповнену щастя, сили й любові. А події цієї війни залишаться у пам’яті як страшний сон, але також — як урок. Ми стали сильнішими. Ми стали собою. Ми стали Україною.

Все буде Україна!