Директорка школи в Красногорівці залишалася в рідному місті під час обстрілів, їла тільки печиво та фрукти. За сім років вона поховала багатьох колишніх учнів, але не втратила віру в людей і завжди була прикладом спокою для оточуючих.

Коли почалися бомбардування, ми сподівалися, що це десь далеко, що воно не вибухне. На нараді тоді говорили, що наближається час випускних іспитів і потрібно якось організувати, щоб діти були в безпеці.

Потім вибухи почали лунати ближче, летіло над нами, біля нас. Страх викликав не тільки сам снаряд, але і звуковий супровід. Я ж розуміла, що не можна показувати страх ні учням, ні дітям, ні дорослим, ні працівникам, ні батькам – нікому. Мені навіть прибиральниця говорила: «Вам добре, ви не боїтеся». А я тієї миті була тільки зовні спокійна.

У перший тиждень все було закрито, усі магазини. Я їла печиво, помідори та груші. Коли починалися обстріли, залишалася на тому місці, де мене застали. Одного разу намагалися з мамою вдвох піти в укриття недалеко, але вона не могла швидко пересуватися. Ми з нею дійшли, але більше так не робила. Я розуміла, що це не порятунок, і було ще страшніше.

Люди шукали підтримки, де могли. Я бачила, що всі зверталися до Бога, це було не обов’язково вголос і не обов’язково молитва з Біблії, люди зверталися своїми словами й молилися про порятунок. Підказували, куди можна втекти, у нас і зв’язку не було, електрики і води не було. Тому підтримували один одного, як могли.

Сім років повноцінного плідного життя просто викреслено. Це позначається на дітях, які тут знаходяться, і в не найкращий бік. Вони багато пережили, відчули багато, перенесли.

Я досі думаю, чому мій учень позбавив себе життя. Він навчався у восьмому класі, завжди був із татом, який на велосипеді його привозив і відвозив. Він завжди був поруч з однокласниками, вчителями, друзями. Пам’ятаю, прийшла з роботи, встигла переодягнутися, і мені зателефонували: «Ніно Миколаївно, наш учень на дереві». Я побігла туди, але було вже пізно, ми відвезли його в морг.

Під час війни померли мої випускниці, у однієї залишилося троє дітей, в іншої – двоє. Спасибі всім, хто допомагав сім’ям. Львів’яни брали дітей на відпочинок і сюди приїздили, дуже допомагали. Троє дітей залишилися під опікою бабусі, так вони три роки жили без шибок у вікнах, завішених плівкою. Їм виділили гроші, щоб вставити вікна. У другій родині дітки залишилися під опікою дідуся. Їм одяг привозили та продукти.

І нам надавали велику допомогу. Коли постраждала школа, я звернулася з листом до всіх 24 областей. Так ми купили шифер і замінили на даху школи. Прямі влучання закладали цеглою тільки завдяки батькам і випускникам школи. Якось наша школа виграла проєкт від ЮНІСЕФ на спортивне обладнання. У нас у школі є шиферина з подяками, і там різними кольорами написані всі, хто відгукнувся на наші прохання.

Я всім вдячна і за мале, і за велике. І дітям завжди говорила, коли їх брали відпочивати до Львова, Нікополя, Дніпра: «Хлопці й дівчата, це не тому, що в них зайве і вам віддають. Тому що через доброту свою, і ми повинні бути тільки вдячні їм за це».

Близькі кажуть, що я дуже змінилася, стала добрішою і менш вибагливою. Я навчилася задовольнятися малим і бути вдячною. Ось, наприклад, були обстріли, і вони припинилися – і я настільки вдячна.

Найбажаніше для мене зараз – це мир. Щоб усі люди на землі розуміли одне одного, уміли домовлятися за допомогою мови, за допомогою слів, усі рідні та близькі люди були поруч, щоб більше не городили перешкод для зустрічі людей. Для мене важливо говорити з рідними. Як тільки чую дзвінок – одразу мчу до телефону.