Полтавець Ілля, 9 клас, Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського

Вчитель, що надихнув на написання — Засімович Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене 24 число стало жахливим. 

І я памʼятаю цей день у деталях. Заходжу я до батьків кімнату, а мати плаче, батько не знає, що робити.

На 3 дні ми переїхали з міста в село. Напевно, там ми проживали б і до сих пір, якби я не бачив зі свого вікна, як росія знищила військову частину в сусідньому селі.

Я не можу описати які були вибухи – цього не передати словами… Тоді ми зрозуміли, що треба їхати – сіли в машину й поїхали на Закарпаття.

Там на нас вже чекали рідні. Я навіть не хочу згадувати той час. Там мені там було некомфортно, дуже хотів повернутися додому. Ми прожили там пів року, поки все не стабілізувалося.

Повернувшись додому, 

я знайшов волонтера, якому допомагав у багатьох речах від випікання пиріжків до збору на військову техніку.

Я розумів, що треба хоча б чимось допомагати, як можу.

Потім одного дня я повернувся зі школи, зайшов до бабусі, вона плакала. Запитую в неї «Що сталось?». Крізь сльози бабуся відповіла «Не стало чоловіка маминої сестри». Далі шок… Я ж бачив його 3 дні тому. Навіть в голові не вкладається! Як? Як не стало? Він був хорошою людиною, чудовим батьком для свої трьох дітей, наймолодшому з яким тільки 6 рочків.

Я навіть уявити не можу, щоб у мене забрали батька в такому віці…

Мені дуже шкода, що таких хороших людей забирає ця жорстока війна. Тому цінуйте своїх близьких, бо їх раптово може не стати, цінуйте своє життя – й

Ваша найменша допомога сприятиме нашій спільній перемозі в цій клятій війні.