Ченуша Оксана, 10 клас, Лісківський заклад загальної середньої освіти Кілійської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соколова Євгенія Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Число,  яке з одного боку здається нам абстрактним, але з іншого – це реальність сьогодення, яку ми відчули  на собі. Реальність, яка змінила життя кожного українця, вплинула на кожен день існування. В  перший день війни 24 лютого, перебуваючи в Одесі на обстеженні, о 5 годині ранку ми почули перші вибухи  і не одразу зрозуміли, що трапилось. І  коли побачили, як з одного з житлових будинків вийшла мати, тримаючи на руках двох неповнолітніх діток, а позаду батько з двома валізами та собачкою на повідку, ми з мамою не придали ніякого значення цьому.

Гадали, що сім'я їде на відпочинок, але чоловік, склавши речі у багажник машини та побачивши, що дружина і діти вже сіли та пристебнули паски безпеки, похапцем подивився на нас. А потім спитав: « Ви чули вибухи? Це що розпочалась війна?»

Ми переглянулись з мамою та сказали: « Ми вибухи чули, але нічого не знаємо, бо самі щойно прибули до міста на обстеження». Він поглянув ще раз на нас, сів в машину і поїхав. Згодом ми побачили дуже багато людей, які з валізами крокували вулицею. Поки мама проходила обстеження, я почала переглядати соціальні мережі, щоб почитати новини, що відбувається. Їдучи додому з обстеження,  я вже знала, що в Україні розпочалась війна.

Перші дні були найважчими. Паніка, страх, шок, невизначеність панувала скрізь.

Ми звикли дивитись на війни, конфлікти, лише по телебаченню, які відбувались за тисячі кілометри від нас або вивчали за шкільною програмою. А зараз зрозуміла,що це стало нашою реальністю. Бо вже кожного ранку транслювали новини, де розповідали про вибухи, обстріли, кількість загиблих та постраждалих, евакуацію і захоплення наших територій. Прокидаючись та лягаючи спати, я з батьками передивлялась новини, щоб дізнатись, які міста та області постраждали.

Коли війна розпочалась,здавалось, що світ розділився на «до» і « після». Всі мрії, амбіції та досягнуті цілі  – все це раптом опинилось під загрозою. Адже наразі була лише думка, щоб залишитись живими, щоб батька не забрали на війну.

Паніка та невпевненість в собі охопили мене та батьків.. Страх за власне життя та життя рідних. Було важко усвідомлювати, що ти чуєш вибухи і бачиш наслідки війни не по телебаченню, а насправді в твоєму районі. Чуєш та відчуваєш, як здригається земля та торохкотять вікна і двері від гучного вибуху, як ти разом з батьками стоїш серед ночі на дворі та молиш Бога, щоб всі залишились живими. А на ранок, моніториш  соціальні мережі про наслідки нічної атаки.

Війна навчила мене цінувати речі, які раніше я вважала самозрозумілими: спокійний сон, питну воду, їжу, можливість навчатись та вільно пересуватись.

Відданості, жертовності та вмінні знаходити радість у найпростіших моментах життя. Я навчилась відрізняти суттєве від дріб'язкового та брати відповідальність за свої вчинки. Наразі окремим питанням стоїть саме безпека, яка зараз на першому місці у кожного з нас. Бо я дуже переживаю за своїх друзів, близьких, родичів, які перебувають далеко від нас, а найбільше хвилююсь за тих, хто з перших днів війти вступив до лав Збройних сил України, захищає нас.

Я сильніше почала цінувати зв'язок з родиною та близькими, відчула більшу вдячність за кожен прояв доброти та підтримку.

В ході війни, я зрозуміла, наскільки важливо допомагати та бути корисним. І тому ми разом з батьками почали донатити на потреби військовим, а також збирали посилки, які передавали нашим захисникам. З перших днів війни до Збройних сил України добровольцем пішов хрещений моєї сестрички. А згодом і родич наш, тому ми якось хотіли підтримати наших захисників. Сестричка малювала малюнки, писала листи, а батьки збирали усе необхідне, що потребували хлопці та передавали їм. В школі ми з вчителями робили окопні свічки, які згодом разом зі смаколиками та неохідними речами передавали хлопцям на передову. Ніхто не залишався осторонь, бо знали, що саме наша підтримка і допомога, надає захисникам віру в перемогу   та піднімає їх бойовий дух.  

Щодня я мала змогу спостерігати, як люди об'єднуються та допомагають збирати кошти для обладнання для наших військових та на потреби в транспорті для перевезення поранених.  

Поряд із згуртованістю та героїзмом, є і біль втрати – друзі, родичі, знайомі, їх голоси, сміх, плани на майбутнє, які ніколи не збудуться. Кожна така втрата – це рана, котра ніколи не заживе до кінця. Мені часто доводиться чути, як  мама  тихенько плаче. Бо вже рік, як загинув хрещений моєї сестрички, а саме на день народження батька ми отримали цю сумну звістку. Пам'ятаю той день, неначе сьогодні це відбувалось. Тато приїхав додому на обід, заходе до хати, а мама стоїть в коридорі і не може сказати і слово, бо ридає.

Він довго не міг розібрати , що мама казала скрізь сльози, почув лише, що загинув. І тоді все зрозумів, що дядько Діма загинув під час виконання бойового завдання.

Вони довго комусь дзвонили і декілька разів перепитували, адже не могли повірити, що його не має в живих. Сестричка, теж голосно плакала, адже вже ніколи не побачить хрещеного і не почує його голос. Вона тоді сказала: « Коли ми з ним фотографувались, я не думала, що побачу його востаннє. Він так мене обіймав та посміхався». Тож наразі я часто спостерігаю, як мама тихенько плаче, щоб ми не бачили, а сестричка часто переглядає фотографію з хрещеним. Для мене війна стала часом глибоких роздумів про сенс буття, про важливість миру і гармонії, про цінність кожної хвилини життя, про можливість навчатись та спілкуватись з друзями, родичами.

Я оцінила у повній мірі мирне сьогодення, за яке наші захисники та захисниці віддають найцінніше – своє життя.

Отже, тисяча днів війни – це не лише час випробувань та боротьби. Це час коли ти починає дивитись на світ іншими очима, розуміючи цінність життя, можливість спокійно спати, навчатись, спілкуватись з друзями. Це неймовірна підтримка мирних мешканців, які допомагають людям , що постраждали від наслідків війни, а також захисникам, які боронять кордони нашої країни та ті, що наразі перебувають у шпиталях.  Це час, коли я наповнилась величезною вірою в людей, їх здатністю  до самопожертви.  Шрами війни залишаться назавжди.

Я  вірю в Перемогу, бо  кожен з нас став сильнішим – як окрема особистість, яка будує разом з іншими день за днем мирне майбутнє для нашої країни.