Бойко Вікторія, 11 клас, Добренський ліцей Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головко Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна завела нас у лабіринт з кривими дзеркалами. Ми шкандибаємо від однієї оманливої перспективи до іншої…» (Ф. Кафка).

Двадцять четверте лютого. Шоста година ранку. Я прокинулась від мелодії будильника, що вкотре змушував мене вставати. Це був, здавалося б, звичайний ранок. До моєї кімнати зайшов брат і велів мені хутчіше рухатися. Як би мені не  хотілося цього робити, я пішла за ним. Він привів мене до вітальні, де стояв телевізор. По телевізору йшли новини, при цьому вони йшли по кожному каналу, який би ми не вмикали. І темою цих новин була війна.

Вся моя сім’я, не довіряючи своїм очам і вухам, уважно слухала слова ведучої. Ніхто з нас не міг повірити, що це правда. Здавалося, то був сон. Ми не вірили, що почалася справжня війна.

Батько зібрався і поїхав на роботу, а брат до університету, я ж почала збиратися до школи. Чомусь, тоді вся ця ситуація не сприймалася всерйоз. Усвідомлення всієї серйозності події прийшла лише тоді, коли над нашими головами пролетіли перші літаки. В групі нашого класу  класний керівник повідомив, що через початок війни ми переходимо на онлайн-навчання. Тоді вже почалася паніка. Мама, як і радили ведучі теленовин, почала збирати речі. Ми з нею хутко збирали найнеобхідніше в мішки.

Страх за наші життя охопив всіх. Війна… Війна…Війна…Війна. Ми не знали, що нам робити і куди тікати.

Мама була найбільш занепокоєна за батька і брата, яких не було вдома. Вона зателефонувала до брата, а мене попросила дзвонити батьку. Брат взяв слухавку першим. Він сказав, що скоро повернеться додому. На фоні його голосу було чутно гучну сирену. Потім слухавку взяв батько, він сказав, що додому потрапить не скоро, але набагато раніше, ніж зазвичай.

Перший день для нас був тяжким, але ще важчою була ніч. Всі ми боялися заснути, боялися, що як тільки нас зморить сон, вороги дійдуть і до нас. Тієї ночі  ніхто не зімкнув очей.

Наступного дня батько з братом поїхали до міста, аби закупитись продуктами. Але вже тоді полиці магазинів спустошувалися. Люди скупляли все найнеобхідніше. Всі вони готувалися до найгіршого. Через кілька днів почалися проблеми зі зняттям готівки. Зняти гроші з картки було ще тією задачею. В більшості магазинах оплату приймали лише готівкою. Це було просто жахливо, розуміння того, що в тебе гроші є, але ти не можеш їх витратити. Це не дозволяло нам купувати продукти.

Та, на щастя, були і добрі люди, які допомагали з нестачею продуктів. Людям безкоштовно видавали молоко і хліб.

На той час моїй молодшій сестрі не було і року. Ми годували її молочними сумішами, але оскільки стався дефіцит більшості товарів єдиним виходом із ситуації, що склалася,  – годувати молоком. Своєї власної корови в нас не було, тому така благодійність була для нас порятунком.

Ми почали повільно звикати до життя в умовах війни. Поки одної ночі не пролунав гучний вибух. Вранці ми дізналися, що ракета влучила в наше місто.

Від того часу я почала постійно лякатися гучного грому, бо він нагадував мені про вибух. Далі почали вимикати світло, що дуже ускладнювало наше життя. Ніхто ніколи не знав, як надовго його вимкнули. Тому як тільки вмикали світло, ми відразу ж ставили заряджатися всі прилади.  Сьогодні ми прожили майже 1000 днів війни. Кожен з цих днів ніс за собою багато всього. Ми турбувались про своїх рідних та друзів, які жили далеко, та за тих, хто пішов на війну. Кожен пройшов тяжкий шлях. Хтось втратив своїх рідних через війну. Але ми продовжуємо стояти.

Ми продовжуємо жити не дивлячись ні на що. І ніхто з нас не дозволить ворогам зламати себе. Бо ми – українці!