Винокурова Анастасія, 15 років, Новопсковський газопроводський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Недовєсова Н.В.

2 червня 2014 року багато луганчан  вважають  «точкою неповернення». Для мене все почалося тоді, коли я гралася на подвір'ї зі своїми друзями, а над нами пролетів винищувач і розвернувся над будинком.

Він летів так низько, що я бачила його дно і колеса, від нього лунав сильний пронизливий звук. А через деякий час пролунала сирена.

Я зрозуміла, що почалося страшне, коли пізно ввечері почула автоматні черги. Тоді на містечку заводу ОР захоплювали військову частину.

Було дуже страшно, всю ніч ридала, розуміючи, що життя тепер зміниться  - це  війна. Все, що відбувалося в місті після цього, було схоже на сон.

Мої батьки розуміли і бачили як працював налагоджений механізм захоплення міста. Але до останнього вірили, що все скоро закінчиться. Було дуже страшно, коли вмикали сирени, ввечері було видно вибухи й обстріли з трасуючих патронів.

Я бачила і чула як вибухнув літак, але на той момент я не знала, що це було. Мені було особливо страшно, коли горів аеропорт, гинули люди. Під час захоплення аеропорту мені з третього поверху було видно як вівся обстріл, все нічне небо було червоним.

Від страху ми спустилися на вулицю, щоб прибрати всі ліхтарики з сонячними панелями, щоб ніхто не бачив наш будинок в нічний час. Зранку ми почули автоматні постріли на своїй вулиці.

Як зараз пам'ятаю: ми сиділи, пили чай в альтанці, коли тато сказав : «Швидко збираємо речі і їдемо».

Взяли все необхідне, а також кішку і двох папуг. Ми вже розуміли, що не повернемося найближчим часом. Було дуже страшно їхати, особливо на блокпосту ополченців. Тато не подавав вигляду, що йому страшно, а мама плакала всю дорогу. Ми виїхали з рідного міста 14 червня. Те, що я пережила, зрозуміє тільки та людина, яка опинилася в такій же ситуації.

Мені дуже хочеться, щоб нарешті закінчилася ця нікому не потрібна війна! Хочу і бажаю нашій країні миру!