Шкітіна Надія, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж», 1 курс, відділення «Музичне мистецтво»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Баран Валентина Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей, які вірять, що перемога буде.

До початку війни я навчалася у сьомому класі, був кінець зими, тож я мріяла про літо, як я з мамою поїду на море, буду гуляти з друзями, але потім у новинах всі казали, що починається війна. Спочатку я не могла у це повірити. Як це — війна? Мені було дуже страшно, моя мама була під Києвом на роботі, і я дуже хвилювалася за неї.

Коли вона приїхала, то заспокоювала мене, а можливо — і себе тим, що все скоро скінчиться і все буде знову добре.

Через деякий час по місту я почала бачити все більше змін. З’явилася комендантська година, поліцейські патрулі та швидка допомога почали частіше їздити, люди у своїх домівках заклеювали вікна скотчем — усе це не наштовхувало на добрі думки. Я ходжу до церкви, і там також було багато нового — більшості людей довелося виїхати за кордон як біженцям, тому мені довелося попрощатися з багатьма друзями. Потім приходили інші люди, яким довелося покинути свої домівки і переїхати до нашого міста.

Було багато дітей, тому у церкві відкрили дитячий центр, у якому я та інші підлітки й дорослі допомагали дітям зі шкільною роботою, бо вчитися онлайн було не дуже зручно, особливо наймолодшим діткам.

Ось вже і осінь. Я перейшла у восьмий клас. У цьому році я майже не вчилася, а займалася волонтерством. Я допомагала збирати харчові набори і роздавати їх, займалася з дітьми у волонтерському центрі, а у неділю наш хор співав на служінні.

До мами приїхав її знайомий з онучкою, маленькою дівчинкою Вікою. Їй тоді було 4 рочки, але вона вже бачила і чула набагато більше за мене. Кожен раз, коли лунала повітряна тривога, вона ховалася під стіл, закривала вушка і очі. Я бачила, як їй страшно, і мені було дуже її жаль.

Десь у глибині себе я раділа, що у моєму місті не лунають вибухи. Я не знаю, що було б з моєю родиною, з близькими мені людьми, якби війна дійшла і до нас.

Невдовзі приїхала й мама Віки та запропонувала мені поїхати до Чернігова разом. Моя мама була не проти, тож я з радістю поїхала. Там я бачила багато розбомблених домів, магазинів, доріг. А коли вперше там почула повітряну тривогу, злякалася, але вибухів поблизу не було. Далі моя мандрівка минула спокійно і добре. Мені дуже прикро, що я не змогла побувати у цих містах до війни.

Кінець восьмого класу, літо. Підліткам і молоді, які багато допомагали у церкві, зробили сюрприз і вирішили повезти нас до Карпат.

Дорога була довга, але по дорозі ми ще заїхали до Софіївського парку. У самих Карпатах було тихо і спокійно, а також весело. Ми великою компанією підіймалися на гори по великих маршрутах — це було складно, але можливо.

Новий навчальний рік — 9 клас. Цей рік я старалася вчитися і робити все можливе, щоб добре закінчити школу. Через повітряні тривоги половини уроків не було, і ми часто сиділи у підвалі, але вчителі старалися дати нам якнайбільше інформації навіть під час тривоги.

Кінець навчального року. Усе літо я багато тренувалася, щоб вступити до Білгород-Дністровського педагогічного фахового коледжу, і мені це вдалося. Я і всі мої близькі були дуже раді.

Зараз я вчуся у коледжі, і здається, мені це вдається. Я хочу добре вивчитися на вчителя музики, щоб після війни стати вчителем і передати свої знання молодшим поколінням. Я вірю в те, що вже скоро війна закінчиться і все стане на свої місця. Люди будуть, як і раніше, не боятися виходити на вулицю та подорожувати гарними краєвидами нашої Батьківщини. І над нашою Україною знову буде мирне небо.