Бабіна Єлизавета, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж», 1 курс, відділення «Дошкільна освіта»

Викладач, що надихнув на написання есе — Баран Валентина Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого я з подругою йшла зі школи додому. Ми розмовляли про те, що в 21 столітті ніякої війни не може бути… Але, як виявилося, ми помилялися. 24 лютого 2022 року я, як зазвичай, прокинулась та почала збиратися у школу. Але раптом зателефонувала подруга і схвильованим голосом каже: «Лізо, є повідомлення, що почалась війна»… Я не хотіла вірити, я засміялася і сказала їй, що ні про яку війну не може йти мова.

Але вона почала плакати, хоча до цього моменту вона ніколи при мені не плакала… Звичайно ж, я почала її заспокоювати, але і сама пройнялася її тривогою і неспокоєм.

Через деякий час ми почали переписуватися з нашими подругами у спільній групі, ми усі хвилювалися і не розуміли, які можуть бути з цього наслідки. Потім вранці класний керівник повідомила, що почалась війна. Вона хвилювалася, щоб ми були в безпечному місці і виходили на онлайн навчання. Звичайно ж, з батьками ми пішли в магазин і купили усі необхідні продукти та ліки і зібрали тривожну валізу. Перші декілька днів я зі страхом спала вночі.

Згодом через декілька днів я дізналась, що багато наших знайомих стали воїнами-добровольцями, і я дуже переживала за них. Багато людей з міста приїхали в наше село, атмосфера була дуже тяжкою, ніхто не знав, що робити і що на нас чекає.

Через декілька днів після початку війни недалеко від нас був приліт, але я дуже міцно спала і нічого не почула. Тільки коли прокинулась, зрозуміла, що всі це обговорюють між собою. До мене прийшло усвідомлення, наскільки це страшно. Але потім всі звикли до військових новин, до сигналів тривоги… Я почала більше приділяти уваги навчанню, гуляти з друзями та шукати себе у новому хобі.

Одного дня ми каталися на велосипедах, усі сміялися, нам було весело, але раптом почули приглушений «бабах», а потім ми дізнались, що це спрацювало ППО.

Дві мої сестри розповідали, як в ту ніч було страшно: в місті літали літаки, було чутно декілька вибухів та звучав сигнал повітряної тривоги. Потім з джерел масової інформації я почала більше дізнаватися про події війни.

З початком війни я почала більш сумлінно вчитися, постійно брала участь у зйомках відео для підтримки ЗСУ. Адже наші воїни захищають нас та дають нам можливість спокійно спати уночі, розвиватися, працювати та здобувати освіту.

Нажаль, у 2023 році на початку серпня нашу родину вразила сумна звістка: ми дізналися, що на війні загинув мамин брат. Він більше місяця не виходив на зв’язок, але усі думали, що минеться... Нажаль, я дуже погано його знала, але чула про нього, що він був дуже сміливий та добрий чоловік.

Звичайно, це було великим потрясінням для його мами: вона дуже тяжко переживала смерть свого сина…

Але ми маємо надію, що нарешті закінчиться війна, і українці зможуть повернутися до звичайного життя, а всі навчальні заклади вийдуть на офлайн-навчання, про що я також мрію. Вірю, що наші воїни повернуться додому і будуть жити спокійним життям зі своєю родиною. А Україна відновиться і стане сильною і незалежною державою.