Тищенко Вероніка, учениця 10 класу Броварського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крижанівська Вікторія Юріївна

Війна. Моя історія

Моя історія на початку війни була, як у казці: я була щаслива, у мене було багато друзів, гуртків, які були для мене дуже важливі, а також кохана людина. Але все зруйнувала війна. Як і більшість українців, тоді я прокинулася від вибуху. Спочатку я не зрозуміла, що це було, а потім мені написали: «Почалася війна».

Мені на той час було 14 років. Я тоді ще не розуміла, що моє місто перетворять в місто-привид та зрівняють із землею. Зараз моє місто відоме на весь світ, і, кажучи про нього, усі плачуть. Бахмут – це місто, в якого війна забрала життя разом з моїм дитинством.

Літо 2022. Я пам’ятаю кожен вибух, кожен приліт, кожну ніч у вологому підвалі. Не було світла. Ми із сім’єю готували у дворі на саморобній пічці. Коли потрібно було помитися, ми набирали воду зі ставка. Ця вода була дуже неприємна, але іншого вибору в нас не було. В будинок мого коханого прилетів снаряд, і мій батько допомагав їхній сім’ї поремонтувати дах.

Тільки тато з хлопцем пішли по інструменти, як прилетів ще один снаряд.  Вони ховалися за автобусом, який стояв у дворі, і вони дивом залишилися живими. 

Я виїхала з Бахмуту 23 вересня 2022 року.  День, коли я зі своєю родиною виїхали з нашого рідного міста, я пам’ятаю до сих пір. Коли я зі своєю сім’єю їхала, то бачила наше місто, від якого залишилися лише порожні покинуті будівлі, деякі без стін. 

Я не могла стримати сльози. Це ж моє місто, у якому я народилася, яке було дуже гарним, завжди відкритим для людей! А зараз – це суцільна руїна!

Коли я виїхала до Дніпра, вже зрозуміла, що в моєї родини нічого немає: ні будинку, ні одягу, ні грошей. Моїй родині допомагали знайомі, щоб ми виїхали до іншої країни. Але за кордоном я постійно думала про рідних та близьких, які залишилися в Бахмуті.

І от ще одна страшна подія: 30 січня 2023 року зателефонував мій тато, який залишився в Бахмуті, та розповів, що він та мій двоюрідний брат потрапили під обстріл.  Мій батько вижив та лежав у лікарні з пораненнями, а мого двоюрідного брата вбило. 

В мене була істерика, я була пригнічена, я не могла їсти та пити, адже двоюрідний брат був мені дуже близьким. Також я переживала за батька, у якого на все життя залишиться шрами на пів живота. 

За кордоном я була недовго, і вже 20 червня 2023 року я повернулася в Україну.  Зараз я живу в Броварах. Звісно, це не моє рідне місто, але тут мені набагато краще, ніж за кордоном.

Зараз я просто хочу жити далі. Мені боляче згадувати мій розбитий будинок, втрачених друзів, убитих рідних. Тоді війна зруйнувала всі надії, але жити треба продовжувати.