Коцарєва Олександра, учениця 8 класу Приватного закладу "Дубенська гімназія "Премудрість"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пахай Яна Леонтіївна

Війна. Моя історія

Зима. Лютий. Я планую, що буду робити влітку. Мрію про те, як поїду до подруги в гості, а потім вона приїде до мене. Як ми поїдемо в літній табір, як будемо святкувати свої день народження. Мрії, плани, маленькі дівчачі секрети... В школі говорять про третю світову війну, але я не зважала на ті балачки, бо це якась нісенітниця. Яка війна? А потім настав той день, коли все змінилося.

Зранку мама якимось дивним приглушеним голосом сказала: «Сонечко, вставай… Почалася війна». Я заснула щасливою дитиною в мирній Україні, а прокинулася дитиною війни. Та ні, не дитиною, я стала раптом дорослою…

Війна… Слово з п'яти літер, таке далеке і незрозуміле, бо вона завжди булла десь там, далеко, вона нас не торкалася, ми не втрачали свої домівки, близьких, рідних. І ось 24 лютого 2022 року слово війна стало нашою реальністю.

Я пам’ятаю, як тато сказав, щоб ми йшли молитися. Час зупинився і було страшно. Чутно тривогу по всій Україні. Я до цих пір пам’ятаю ту розмову з батьками. Чомусь засміялася. В мене була просто істерика. Я не знаю що це було, захисна реакція?  

Пам’ятаю, як моя сестра три дні їхала до нас в Дубно з Харкова. Пам’ятаю той звук, коли оголошували тривогу. Я його дуже боялася: закривала подушкою вуха і просила маму, щоб вимкнули цей жахливий звук. А потім мама сказала, що ми з сестрою маємо поїхати за кордон, бо там безпечно і Бог нас з сестрою захистить.

Все моє життя помістилося в шкільний рюкзак: документи, одяг, Біблія, пару зошитів і м’яка іграшка Вузлик. Мої батьки залишилися в Україні, мої друзі залишилися в Україні, мої два котики залишилися в Україні.  

А далі все як в тумані: я на кордоні на холоді, нас зустріли в Польщі і дали переночувати. Прийшла до тями, коли ми вже були в Німеччині. Потім ми переїхали в Швецію, - сестра знайшла там хорошу роботу. Я пішла в шведську школу. Було трохи самотньо, бо не знала шведської мови, не було друзів. Та з часом життя налагодилося.

Люди навколо гарно відносилися до нас, подружилася з одноклассниками, почала розуміти шведську мову, ми багато подорожували. Здається, що все мало би бути добре. Та серце сумувало за домівкою.

Хотілося, щоб мене обняла мама і притулив до себе тато, повернутися в свій дім, заснути на своєму ліжку, зранку відчути запах млинців, які приготувала мені мама та смакувати їх із малиновим варенням. Погратися з кицею, поспілкуватися з друзями. Піти в свою рідну  школу, де всі говорять українською мовою. Почути шкільний дзвоник, пробігтися коридорами своєї школи.

Пройшло півтора року війни. Наші Збройні Сили України, наші мужні воїни звільняють Україну від окупантів. Я можу повернутися додому. Я хочу повернутися додому. Мама летить за мною. Я радію.

Ми перетинаємо кордон України. Світає. Туман вкриває поля. Промінчики сонця, що сходить, пробиваються крізь сірий туман. Я вдома. Це моя Батьківщина.

Все думаю, скільки людей покинули свої домівки? Поїхали на чужину, загубилися в просторі та часі. Скільки наших чоловіків та жінок покинули свої мирні професії та взяли в руки зброю, щоб захистити свої домівки? Скільки дітей втратили батьків, скільки батьків втратили дітей?

Страшно, моторошно і незрозуміло… В чиїй хворій голові виникла ця ідея – напасти на мою мирну і прекрасну країну? Для чого? Заграбастати ще трохи території? Чи показати світові силу цієї кровожерливої країни, яка зветься росією? Невже  ці люди втратили здоровий глузд і не розуміють, що життя людини – найбільша цінність? І людині не потрібно вбивати та грабувати інших, щоб бути щасливою?

Що людське щастя складається з дуже простих  речей: мирного неба, маминих обіймів, татових теплих слів, смачненних млинців з малиновим варенням та ранкової молитви і сонечка за вікном, шкільного дзвоника і вірних друзів.  

І нехай ще звучать тривоги, і нехай ще нога ненависного окупанта ступає по моїй Вкраїні, але я знаю, що ми переможемо. Переможемо тому, що це наша Богом дана земля і ми її любимо. Наші славні воїни виженуть ворогів з України, і запанує мир. Мир, куплений дорогою ціною, ціною життів солдат, матерів, дітей, ціною життів багатьох українців. Знову тривога… Зараз я боюся не так як колись. Бо я вірю, що настане той день, коли ми переможемо!