Мозгова Маргарита, Томашівська гімназія, Хмельницька область

Викладач, що надихнув на написання есе - Бучківська Євгена Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік, ніч. Я збираюсь лягти спати з гарним настроєм, бо знаю, що завтра після навчання в мене буде перша ночівля з найкращою подругою.

Ранок 24 лютого. Я прокидаюсь від того, що мені телефонує мама і каже, що я сьогодні не йду до школи, бо почалась війна. Вона сказала, що викликала мені таксі, і я їду до бабусі. Я взяла, як мені сказала мама, свої документи і ноутбук. Кожну ніч ми спускалися в підвал і ночували там.

На ранок 3 березня я сиджу у кімнаті з подругою, чищу картоплю. Бабусі телефонує мама і каже, щоб я збирала речі — ми їдемо в Італію до моєї сестри. Поки я збирала речі, приїхала мама з сумками й сказала, що потяг їде через дві години. Мою подругу теж хотіли взяти з собою, але її мама була проти.

Я з мамою сіла в таксі, і ми поїхали на вокзал. З нами їхало ще четверо людей — родичі моєї другої сестри. Приїхав потяг, усе було забито. Я — на паніці. Військові, що стояли на вокзалі, спочатку садили дітей до вагона, а вже потім батьків.

Мене забрали у вагон, а маму не пускали, бо не було місця. Вона дала мені рюкзак з документами і казала, щоб я знайшла Олю й Марину.

Я її послухала і пішла їх шукати. І тут чую, як мама кричить мені — йти до неї. Я вже заспокоїлась, прийшла до мами. Місць зовсім не було: на підлозі — люди, вагон весь був заповнений. У вагоні було дуже спекотно й тяжко дихати — тільки в туалеті можна було нормально вдихнути.

Ми приїхали до Львова. Там нас зустріли, нагодували, дали змогу покупатись і відвезли на кордон з Польщею. Ми стояли 14 годин на кордоні, але нам пощастило: з польського боку їхала машина, і вона нас забрала. Ми швидко опинились у Польщі.

Нас зустріла моя старша сестра, і ми поїхали до неї додому в Італію, в місто Комо. Мама побула в Італії два місяці, написала на сестру довіреність і поїхала додому на роботу — місто ще тоді було в безпеці, і не було чого боятись.

Я пробула в Італії чотири місяці. За мною приїхала бабуся — вона вперше була за кордоном, тому я їй усе показала. Я провела її в кафе з найсмачнішим морозивом усього Комо. Через два тижні ми поїхали додому в Нікополь.

Уже 8 липня я була вдома, і через чотири дні, 12 липня, я гуляла з подругою на вулиці — і ми почули гучний вибух. Ми відразу розійшлись по домівках. Вибух був за кілометр від мого дому.

Вдома ми з бабусею спустилися в підвал. Узяли лише документи, теплі покривала й подушки, протягнули подовжувач з хати в підвал, увімкнули обігрівач — щоб було тепліше. Кожну ніч ми чули вибухи.

4 вересня ми з бабусею та родичами вирішили поїхати на Західну Україну — до Хмельниччини. Уже 5 вересня я була в селі, у новій хаті, й офіційно по документах стала переселенкою.

Вже на перший день я знайшла собі друзів. На диво, вони мене швидко прийняли до своєї компанії.

20 жовтня нам виділили дім. Дуже багато було роботи, щоб привести його до ладу. У мене — онлайн-навчання, бабуся — на вулиці прибирається, а я на великих перервах їй допомагала: то яблука зібрати, то листя віднести, або горіхи назбирати.

Тут я теж знайшла друзів. Вони мені дали мотивацію піти в сільську школу. Мені подобається в цій школі: вчителі добре пояснюють теми.

На канікулах я їжджу додому, у рідне місто — і знов повертаюсь у село.