Семерня, 8 клас, Суми

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати. Коли мені було 11 років, почалась війна. Ми з мамою святкували Новий рік — без тата, бо він пішов із сім’ї, і я вже давно його не бачив. Але ми були разом з мамою, їздили до бабусі й дідуся. Вулиці Сум сяяли салютами, люди веселилися, і здавалося, що все буде добре.

23 лютого я, як завжди, пішов до школи. Було тихо, тепло, вже починалась весна. Я повернувся додому, повечеряв, зробив уроки і ліг спати.

А вже 24 лютого я прокинувся від гучних звуків. У кімнату зайшла мама, в очах — сльози. Вона сказала: «Синку, почалась війна». Я не повірив. Але все навколо змінилося.

У телеграм-каналах писали, що в Сумах уже російські солдати. Люди тікали, хто куди міг. За мною приїхав хрещений Станіслав і повіз у село Сінне, до бабусі й дідуся. Я взяв із собою своїх папужок. Коли ми проїжджали проспект Шевченка, я вперше побачив російську техніку — танки, БТР.

Один солдат дивився на мене холодним, нелюдським поглядом. Мені стало страшно.

У селі було спокійніше. Але вночі над хатою пролітали літаки, і ми ховалися в погребі. Мене переслідував страх.

У нас була собака — німецька вівчарка Мухтар. Він жив разом зі мною в селі. Ми дуже дружили, я його любив як найкращого друга. Але 14 лютого 2023 року Мухтар помер. Мені було дуже боляче, я довго не міг змиритися з втратою. Він прожив, як і я, 11 років.

Згодом у мене з’явився новий пес — маленький хаскі Тузик.

Але війна не відступала. Почались масові відключення світла, обстріли, летіли «шахеди». У нашу сільську школу влучив дрон. Дах згорів, але її відновили. Та найгірше було попереду

2025 рік. Обстріли посилились, і всіх дітей евакуювали із села. Ми переїхали до Сум.

Через кілька днів у наше село прилетіла авіабомба. Вона зруйнувала половину школи, магазин, загинула продавчиня. Моє рідне село знищили.

Бабуся й дідусь приїхали до нас, привезли Тузика — він був дуже наляканий.

Наступного дня пролунав сильний вибух поблизу нашого під’їзду. Мене відкинуло хвилею, поранило ногу. Було дуже боляче, але я вже не плакав. Страх кудись зник. Мама плакала, а я — ні. Бо все, що міг, я вже пережив.

Ця історія — лише маленька частина великої біди, яка торкнулася мільйонів. Я навчився цінувати кожен спокійний день, кожну посмішку, кожну мить тиші. Я ще не знаю, що буде далі. Але точно знаю: я ніколи не забуду того, що пережив. І я вірю — ми переможемо. Бо ми сильні. Бо ми — Україна!