Босянок Остап, 10 клас, Ворзельський ліцей №10 Бучанської міської ради Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дмитренко Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

То була середа лютого двадцять другого року. Уже тепла зима добігала кінця, навіть сніги потанули. Вийшовши з друзями зі школи, ми домовились зустрітися ближче до вечора, життя було прекрасним - у всіх усе виходило.

Удома все було як завжди: сім’я в повному складі - батьки і брат, обід на столі, й традиційні нудні запитання про школу.

Домашка робилася сяк-так, усі думки були про прогулянку з друзями, хоча був один страх, який затьмарював думки на мить- це був страх перед завтрашньою контрольною з фізики. Усі ми її так боялися, що навіть на прогулянці між жартами й розмовами про цікаве, час-від-часу, виринало запитання: “а як же контрольна”, але ми вирішили, що “якось буде”.

Розходилися довго, я прийшов додому стомлений, і майже відразу ліг спати, знаючи, що мене розбудять рано-вранці, бо треба буде йти в школу.

У четвер зранку мене розбудили, але не в школу, а зі словами “війна почалась”. Мої почуття тоді важко описати, поєднання абсолютного нерозуміння і розгубленості буяло в голові. Усі рухи відбувалися автоматично, якось рефлекторно, я їх не контролював. Дивлячись на обличчя батьків, нерозуміння “било” в голову ще сильніше. Мало ми тоді говорили.

Тато дивився новини, мама шукала щось у шафах.  У дворі відбувалася якась метушня, ми теж збиралися вийти, бо треба було заправити авто та купити продуктів, але в мене з'явилося нове відчуття - страх перед розгубленістю.

Було дивно так довго обдумувати й обговорювати кожен буденний крок, і було помітно, що батьки  не розуміли, що робити далі. А в цей час на Гостомельський аеродром, який можна було роздивитися через поле, висаджувався російський десант.

Гвинтокрили літали так низько, здавалося, вони збираються приземлитися тут, в парку, за будинком.

Уже ставало темно, і сидячи вдома на дивані, через вікно було видно, як нічну темряву прорізали промені від вибухів, було дуже гучно. І знову страшно. Після здригань нашої квартири на четвертому поверсі, я біг у коридор, ховався біля вхідних дверей. Ночувати в батьківській спальні з двома вікнами і балконом було небезпечно, тому вирішили спати в моїй кімнаті.

Ми затулили матрацом вікно, але спали всі погано. Зранку вирішили: треба їхати, забравши все необхідне.

Ми зачинили квартиру, і всі сиділи в машині. Уже були готові їхати, як я згадав про свій самокат… Довелося повертатися. І на три місяці в моїй голові заселився ще один страх:  чи закрив я квартиру. Я мовчав про це, щоб не чіпати і так знервованих батьків.

А лише добу тому єдиний мій клопіт був- контрольна з фізики…

А потім наші шляхи розійшлися. Ми з мамою і братом поїхали за кордон, а тато  пішов у ЗСУ. Одного ранку мама була дуже знервована, плакала й без зупинки дзвонила. У новинах вона прочитала, що в містечко, де служив батя, прилетіло кілька ракет, й одна з них повністю знищила казарму з військовими.  

Тільки тоді, коли тато відповів, я зміг знову впізнати мамине обличчя.

Ми вирішили повертатися додому, і нехай рідко, усе ж бачити батю. Тоді в мені народився новий і найбільший страх. Відтоді, кожного дня, я прокидаюся, не хвилюючись про якісь шкільні роботи, мене більше турбує, коли я знову зможу побачитися з батьком.

Кожного дня я сумую за його жартами, за іграми з ним, розмовами, можливо, інколи й занадто повчальними, але все-таки з ним, з моїм батьой. Нещодавно ця війна “забрала” моїх єдиних друзів, з якими я проводив увесь свій час.

Ні-ні, вони живі, просто далеко, за кордоном. І тепер я не можу збагнути до кінця: чи побачу їх колись знову. Отака вона - тисяча днів війни для мене, тисяча днів втрат і розгубленості.

У ту лютневу середу двадцять другого я й уявити не міг, як за три роки зміниться моє життя, як багато страху з’явиться в ньому.

Пройшовши цей шлях, я зрозумів, як добре ми колись жили, якими неважливими і жалюгідними були проблеми, якими ми переймалися. Здавалося, це розуміння дуже корисне й важливе в  людському житті, я маю його цінувати, але ж якої ціною воно до мене прийшло. Ціною втрати спілкування з моїм батьком і моїми друзями.

Ох, як би я хотів не починати такий шлях, таку тисячу, я просто хочу написати ту контрольну, у той четвер…