Коли почалася війна, я прокинулась від гучного вибуху. Спочатку не зрозуміла, що це, але потім усе затряслося, почали кричати на вулиці. Стало дуже страшно. Потім почалися обстріли. Вони були майже щоденними. Магазини й аптеки закрилися, все відразу. Продуктів не було. Ліки було неможливо дістати - навіть прості знеболювальні. Життя змінилося. Уже як раніше не було. Усе зупинилося. Люди сиділи по домівках, намагалися нікуди не виходити. Я весь час думала про те, як довго це триватиме. Чому все це сталося. Відчувала постійну тривогу і не розуміла, що мені робити. Ні сну, ні спокою. Весь час слухаєш: стріляє чи ні. Бувало, що ставало зовсім важко. Всередині було відчуття, що виходу немає. Не знала, як жити далі.

Снаряди часто падали поруч. Кілька разів прилітало просто на мою вулицю. Я боялася загинути. Мене шокували прильоти снарядів у житлові будинки. 

Я не поїхала. Залишилася вдома. Хоч і страшно. Їхати мені нікуди, та й не хотіла. Тут усе моє. Я чекаю миру. Просто хочу, щоб усе закінчилося. Більше нічого не потрібно.