Війна розпочалася дуже швидко. Росіяни пішли у наступ через Сумську область. Я прокинулася від гучних вибухів, які не припинялися. Спочатку не могла зрозуміти, що відбувається, але страх одразу взяв гору. Все змінилося – магазини та аптеки закрилися, продукти зникли, ліки теж.

Медикаменти мені привозила донька. Щодня я думала, як прожити, як знайти хоч щось потрібне.

Я досі боюсь гулу літаків. У голові крутилося багато запитань: навіщо це все? Чому руйнують життя пересічних людей? Здавалося, що сил немає, все надто важко. Але я залишилася, бо це мій дім, моє життя, мої спогади. Не могла просто піти. Іноді сиділа тихо, дивилася на порожні вулиці і думала про майбутнє, що лякає. Снаряди падали близько, люди плакали та боялися. Іноді виходила за водою та продуктами, хоча це було страшно.

Жити так – постійний стрес та тривога. Але я люблю це місто, хоч і сильно змінилося воно. Дуже чекаю миру і сподіваюся, що колись усе закінчиться. Хочу, щоб діти ходили до школи, дорослі працювали та раділи життю. Дуже чекаю на цей день.