Наша квартира знаходиться у м. Харків, р-н Північна Салтівка. Ми були вдома, прокинулись близько 5 ранку від страшних звуків і поштовхів. Спочатку був стан шоку такий сильний, що ми просто стояли і дивилися у вікно, як летять снаряди і навкруги палає вогонь, трохи оговтавшись, почали міркувати що робити далі. Памʼятаю як дивилась на людей, які стояли на зупинці і чекали тролейбус, щоб як завжди поїхати на роботу. Я дивилась на них, а потім на вогонь і це були як дві різні реальності. Вибігли із будинку як раз в той час, коли приїхали військові, щоб зайняти позицї. Ми сіли у машину, почали їхати і почули пулеметні постріли, в мені усе тремтіло і здалося, я боялась озирнутися на дітей, які сиділи на задньому сидінні авто. Ми вирішили їхати у центр міста, там спустилися у приміщення тиру у школі, так і залишилися там на 6 діб.

Найбільше важко було держати себе у руках, заради дітей треба було якось триматися, але на жаль, я і так страждаю підвищеною тривожністю, тому не впоралася із своїми почуттями і реагувала доволі нервово, видно було, що я налякана і розгублена. Мене шокує до сих пір як у наш час може бути війна? Як можна прийти і вбивати? Нищити усе і не бути покараним? Шокує така жорстокість і звірські вчинки! Шокує, що наші діти повинні переживати весь цей жах, що наші воїни вмирають, що люди втрачають домівки і рідних! Благаю Бога допомогти нам і почути наші молитви!

Вже у підвалі школи у рідному м. Харкові, де ми ховалися перші 6 діб, ми стикнулися з нестачею їжі, ліків і води. Щоб економити воду ми пили технічну з крану, а дітям давали питну; їжу розраховували, бо магазини майже не працювали, були велетенські черги, а також постійні обстріли і людям доводилось бігти у метро, а потім знов повертатися до магазину; з аптеками була ще складніша ситуація.

На жаль, війна до сих пір впливає на кожного із нас. Мої діти стали нервовими, багато сваряться; старший син сумує за нашим містом, друзями, родичами, своєю кімнатою, молодший - навіть не розуміє де його справжня домівка і вже забув усе минуле життя. А я ,не встигнувши оговтатись від втрати моєї мами у жовтні 2021 року, пірнула з головою у нове жахіття - війну. Дуже хочеться міцно заплющити очі і прокинутися, як від страшного сну.

Мене вразило те, як по дорозі від Харкова незнайомі люди запрошували нас із дітьми до себе додому переночувати і поїсти, помитися. До тепер ми спілкуємося і підтримуємо звʼязок. По приїзду нам допомогали волонтери продуктами, одягом, іграшками для дітей, також я зверталася за допомогою до психолога і вона мені дуже помогла. Я дуже вдячна кожному із них!

Поки що не працюю, я у декреті, але маю намір вчитися на нову професію, щоб мати змогу приділяти дітям достатньо часу. Поки зупинила свій вибір на професію у бʼюті індустрії.

Одяг, в якому ми тікали з дому.. кожен раз одягаючи зимову куртку або взуття в моїй памʼяті спливають якісь події, повʼязані із війною. Також є фотографії та відео нашого району, будинку і квартири, де все розбите і зруйноване, час від часу переглядаю їх..