Росіяни поцілили у залізничний вокзал Краматорська касетною ракетою, щоб уразити як можна більше людей

Я народилася в місті Краматорську, зараз також живу тут. Мені 42 роки, я працюю в управлінні сім’ї та молоді. З самого початку війни ми залишилися в Краматорську, допомагали відкривати склади, займались волонтерською діяльністю. Я не виїжджала з міста, тому що розуміла, що тут залишилось багато людей і їм потрібна допомога. І, якщо чесно, тут не так страшно, як у Бахмуті та Авдіївці.

Нас ввечері 23 лютого попередили, що може щось бути.  І я прокинулася о четвертій годині ранку подивитися, чи щось сталося. А о п’ятій ранку був перший вибух на аеродромі. Я до останнього не вірила, що будуть якісь воєнні дії. Нас попереджали, щоб ми зібрали тривожні валізи, набрали води, але я цього до останнього не робила. Я почула перший вибух і зрозуміла, що в мене немає води. Побігла набирати, а потім – до банкомату, щоб зняти гроші, бо зазвичай готівки я багато не знімаю.

Я побачила, як біжать хлопці та кричать, що Київ бомблять. Подумала, що не може такого бути.

І ми стояли біля банкомата, а над головою летіли ракети. Я все одно не вірила, думала, може, літак сідає, але через десять секунд пролунали вибухи. Ось тоді я зрозуміла, що це справді війна. В мене світла курточка була, і я думала: «Як я буду падати на землю? Вона ж у мене чиста».

А 26 лютого ми вже були на залізничному вокзалі, допомагали евакуювати людей. Вокзал був опорним пунктом евакуації: сюди забирали з Лиману, їхали з Сіверська, Лисичанська. Тоді працювали два вокзали: в Краматорську та Слов’янську, допоки восьмого квітня в нас не сталася трагедія.

Мені пощастило. Ми якраз відправили останній поїзд сьомого квітня. Я тоді дісталася додому о десятій вечора, і мені зателефонували з основної роботи, сказали, що потрібно зробити документи. Потім хлопці з тероборони повідомили, що наступного дня буде перший потяг десь о 12 годині. Я сказала, що якраз встигну зробити свою основну роботу і на 11 годину під’їду. А вибух, наскільки я пам’ятаю, був о 10:45. Мені просто пощастило, бо якби я там була в цей час, то стояла б посеред перону, тому що я керувала посадкою людей.

Коли це сталося, відразу почали телефонувати знайомі й питати, де я. Казали, щоб не здумала туди їхати. На вокзал приїхали хлопці-волонтери.

Там загинув волонтер - він собою закрив п’ятирічну дитину. А в нього самого п’ятеро дітей.

Вони з дружиною допомагали, вона була в іншому залі. Відразу приїхали бригади ДСНС, поліція, «швидкі». Там було таке жахіття! Навіть чоловікам, які були в ДСНС, ставало погано. Бо обстріляли касетними боєприпасами, що розраховані на максимальне пошкодження живої сили, там були й відірвані кінцівки… Просто жахливо. Я, на щастя, цього не бачила.

Я вдячна очільнику міста, команді міської ради, тому що у Краматорську працює все: магазини, аптеки. У нас прибирають вулиці, є вода, опалення. У січні відновили газопостачання. Команда, яка працює в місті, робить усе, щоб забезпечити людям комфортне перебування. Так, нас обстрілюють, але лінія фронту досить далеко, до нас не дістає артилерія, РСЗВ, тільки ракетні удари. І якщо я обходжу небезпечні місця, почуваюсь більш-менш спокійно.

Я весь час вірю в краще. Мені багато разів казали виїжджати з міста, тому що тут небезпечно, але я розумію, що ми повинні допомагати людям. У нас працює гуманітарний штаб, ми отримуємо допомогу на громади, які на лінії зіткнення, ми можемо обслуговувати Бахмутську громаду, Святогірську, намагаємося консультативні пункти створювати. У нас багато роботи, і я розумію, що її хтось повинен робити. Страху поки як такого немає. Я вірю в ЗСУ, вірю, що ми вистоїмо, що хлопці на передовій роблять усе можливе, щоб нас захистити. Поки я спокійна. Не знаю, на який час це затягнеться, але вірю, що все буде добре.