Алімахін Костянтин, 9 клас, Академічний ліцей №5 Обухівської міської ради Київської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жванія Марина Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На кожну людину війна впливає по своєму. Саме для мене, війна - це страждання! Я хотів би пояснити значення «війна» своїми словами, використовуючи власні спогади. Початок моєї історії припав на 24.02.2022. День,  коли я, будучи в 6 класі, почув своїми вухами звуки автоматної черги, вибухів знарядь та звук, який досі нас пугає - повітряної тривоги.

Будучі не дуже досвідченим в цьому питанні, я просто слухав своїх батьків і сидів вдома на дистанційному навчанні, оскільки школи одразу закрили.

Третього квітня був, що дуже незвично, тихий день. Не було ні тривоги, ні літаків, ні пострілів, тільки тиша і сильний, весняний вітер. Оскільки цей день виділявся, я теж вирішив виділитися і вийшов погуляти з друзями. Ми грали у футбол, волейбол, хованки, поки не побачили на пагорбі два танки, які вели бій за населений пункт, пізніше я дізнався, що то був бій за Попасну. Тоді я ще не розумів, що саме коїться в сусідньому містечку.

А вже П’ятого квітня настав день, який змінив весь мій світогляд. Це був день, коли я востаннє бачив свій дім, в якому я прожив свої найкращі дитячі, мрійливі та найяскравіші роки.

На годиннику приблизно четверта ранку, я не спав цілу ніч, оскільки були сильні вибухи неподалік від будинку. Тільки закрив очі, з наміром заснути, а через хвилину я підлітаю зі свого дивану, як перелякана тваринка. Батьки миттєво прибігли до мене подивитись чи сплю я, хоча думати про сон вже ніхто з нас не міг. Саме цього дня до нас дійшла думка, що треба звідти їхати, бо знаходитись дома вже було небезпечно.

Нарешті ми виїхали з гарячої точки…це було на початку травня 2022 року…

Ми приїхали в місто Кам’янське Дніпропетровської області. Тихе, спокійне місто, якщо порівнювати з Бахмутом. У людей в цьому місті було зовсім інше уявлення про війну, і взагалі про події в країні. Тоді вони чули лише повітряні тривоги, які, здавалося, зовсім не боялися. Мені було дуже дивно, але я не хотів, щоб хтось бачив те, що бачили мої очі в рідному місті, бо як би я не хотів це забути, я пам`ятатиму цей жах все своє життя. Я нікому не побажаю бачити те, що коїться на передовій, або в гарячих точках. Всі ті жахіття залишають великий відбиток на наших душах та наших серцях.

 З сьомого травня 2022 року і до сьогодні я проживаю у місті Обухів Київської області.

В Кам’янському було тихо і спокійно, але мені не вистачало спілкування з людьми. Там всі були замкнені від мене і через це мені було важко там перебувати. Коли ми нарешті вирішили переїхати, стало набагато легше, але мене переслідував страх – переїзд. Я боюсь цього і досі. Всі ці переїзди з одного місця на інше причиняють доволі великий душевний біль.

Мене переслідували дивні думки: я відчував себе сміттям, яке возять з одного баку до іншого. Обухів змінив це відчуття.

Тепер я можу  спілкуватися з людьми на різні теми, - саме цього мені і не вистачало після переїзду. Я можу ходити до школи, а не сидіти з телефоном цілодобово. У мене з`явилися нові друзі. Це дійсно мене заспокоїло. Зараз все чого я хочу – це щоб люди, які стали мені рідними, підтримали мене і стали мені друзями, ніколи не бачили те, що коїться на передовій, або в гарячих точках, щоб вони не бачили те, що довелося побачити мені. Це жахіття колись закінчиться, а поки ми можемо тільки допомагати нашим військовим і нашій нації. Завдяки нашим збройним силам я живу і можу навчатися.

Тому кожен день, незважаючи на нічні повітряні тривоги та атаки ворога, я встаю і йду до школи, щоб колись принести користь своїй країні!