Гаврилюк Ростислав, Кам’янець-Подільський ліцей №13, 10-А клас

Викладач, що надихнув на написання есе – Вержбіцька Лілія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє життя було розмірене та спокійне до того як почалася війна. Я кожного дня ходив до школи і складав плани на майбутнє. Це життя було чудовим до того моменту, як моє життя і життя мільйонів українців вкрилося чорними фарбами.

Емоції пережиті в той час неможливо забути. Я не хотів вірити, що розпочалася війна. Я навіть не міг уявити, що все моє життя може зруйнуватися в одну мить.

Мені було дуже страшно, а найбільш за все я хвилювався за своїх рідних, також був страх, що доведеться покинути свою Батьківщину.

На щастя, цього не сталося. Хоча багатьом людям довелося покинути свою країну. Пам’ятаю, як центральна дорога нашого міста, була повністю заповнена машинами, які повільно рухалися в напрямку кордону. Люди тікали подалі від бойових дій, залишивши все, рятуючи лише своє життя та життя своїх дітей.

Пам’ятаю перші історії переселенців, які надіялися, що скоро повернуться додому.

Мабуть, ніколи не забуду, як до родичів приїхала сім’я з двома маленькими дітьми, і коли вони почали виносити валізи, то між дитячими речами знайшли патрони. Лише дивом усі залишилися живі, бо машина була вся прострелена, хоча їхали із написом «Діти». Я не знаю, ким це треба бути, щоб стріляти в автомобіль, в якому діти. На превеликий жаль, схожих історій багато.

Звісно, страшно було і в нашому місті, коли постійно лунали тривоги, а над головою літали ракети.

Тоді ми з сім'єю ховалися в сирому підвалі, який був зовсім маленький та не облаштований для тривалого перебування там. Але завдяки згуртованості сусідів, ми навели там порядок. Кожен як міг підтримував один одного, бо коли почалася ця чорна смуга в житті українців був повний хаос.

Оскільки ми живемо майже на краю міста, то недалеко від нашого будинку, буквально на наступний день був облаштований пункт тероборони. За лічені години люди знесли туди всі необхідні речі. Такої швидкої організації людей, я ще не бачив.

Мама з бабусею готувала смаколики для хлопців з тероборони, а я постійно туди їм відносив. Там часто чергував і мій тато, я хотів ходити з ним, але він мене не брав з собою. Він говорив мені, що я повинен бути поруч з мамою та молодшою сестрою.

Після восьмого класу я хотів вступити у військовий ліцей, щоб у майбутньому стати сильним та відважним захисником своєї країни. Але мені відмовили за станом здоров’я. Оскільки в підлітковому віці відбувся різкий стрибок у рості, то дуже боліли коліна та спина. Але я не падав духом, після лікування почав активно займатися спортом. А зараз почав відвідувати гурток «Школа безпеки – 1».

Також я постійно волонтерю, щоб підтримати наших захисників та наблизити нашу перемогу.

Я ще не знаю, ким я стану у майбутньому, чи військовим, чи лікарем, чи кимось іншим, але точно знаю, що буду приносити користь своїй державі. Майбутнє України залежить від нас – молодого покоління, яке буде керувати в найближчому майбутньому.

Ми маємо прожити наше життя так, щоб наші «небесні ангели» побачили, що вони не даремно захищали нас та свою землю ціною власного життя.

Ми піднімемо свою країну з руїн, відбудуємо її та зміцнимо. Але ніколи не забудемо і не пробачимо своїм ворогам.

Має наступити такий період, коли Росія повинна запам’ятати, що Україна – це держава, яку не побороти ніколи, тому що тут живе вільний і незламний народ. Я знаю, я вірю, що ми обов’язково переможемо!