Кіріченко Вікторія, 10 клас
Брилівський ліцей Виноградівської сільської ради Херсонського району Херсонської області,
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кілочок Валентина Анатоліївна

Війна. Моя історія.

День, який змінив наше життя на «до» та «після» – 24 лютого 2022. Але про все по порядку. Зранку 16 лютого, я слухала звернення Президента України, де він оголосив цю дату – днем єдності. Із його вуст пролунало те, від чого тоді по тілу пробіглись мурахи, те, що нас лякають та погрожують війною, але наша країна готова до будь-якого розвитку подій. Я заспокоїлась, адже була переконана, що в 21 столітті такого вже бути не може. Як це? Яка війна, коли ми живемо в сучасному світі, повному технологій та наук. Кому це стане в нагоді? Але я дуже помилялась. Минув тиждень, новини все дедалі більше загострювались навколо нашої країни, але моя родина спокійна, бо ніхто не вірив, що щось може статись.

Після зимових канікул ми не пішли до школи, у зв’язку з епідемією COVID і були вдома на дистанційному навчанні. А вже в четвер, 24 лютого, як написала в шкільну групу мій класний керівник, мали вийти на очне навчання. Мені так вже кортіло поїхати до школи та зустріти своїх друзів та однокласників, до того ж сидіти вдома було нудно! Я, як зазвичай, прокинулась по будильнику о 6 годині ранку. Бабуся вже була на кухні та готувала запашні млинці на сніданок, мама пішла до ванної кімнати, а за декілька хвилин до кухні влетів тато і різко сказав: «Кум телефонував, говорить, що почали бити зі всіх сторін, почалася війна...».

Уся родина завмерла... Я не відчувала нічого, у мене був шоковий стан, я не могла усвідомити, що за вікном вже розпочалося вторгнення в мою країну. Через 20 хвилин ми почули перший, але глухий вибух, моє серце завмерло. Моя родина була в паніці, ми не знали, що робити, куди потрібно бігти? Було купа запитань, але не було відповідей. Усе ближче підходили колони окупантів до нашого села, ми все більше чули потужні вибухи з ворожих літаків. І на той момент я вже відчула страх та остаточно усвідомила, що почалася війна. Ми швидко збирали речі та кидали їх всі в підвал, бо думали, що нам доведеться довго сидіти в холодних стінах. Мене охопило відчуття, що це жахіття вже ніколи не закінчиться і невідомо що буде з нами завтра. Я міцно обіймала та дивилась в очі свого молодшого брата (був дуже наляканий) і не могла уявити, що в 5 рочків він побачить війну.

Бабуся вийшла на вулицю та молилась, щоб Бог вберіг нас, а батьки перебіжками все носили речі до підвалу. Танки їхали по трасі Херсон-Армянськ в бік міста, але там їх чекав спротив. 2 дні тривав бій на Антонівському мосту, наші воїни тримали оборону, але у ворога було більше живої сили та техніки. Ми не могли спати, їсти, пити, тому що душа розривалась, а тіло тремтіло від страху. Це були найстрашніші дні для мене, моєї родини та й, думаю, для всіх українців, дні очікування та надії, що далі ворог не пройде. Але…

Минуло 604 дні…. Зараз наші військові виборюють кожен клаптик нашої землі. Я вірю в нашу перемогу, в те, що я якнайшвидше повернуся на Батьківщину, додому: в рідні стіни, до бабусь, до близьких людей. Повернуся в моє село під українським прапором!

Отож, цінуйте все те, що маєте, що відчуваєте, що бачите навкруги! Невідомо, коли та в який момент, щасливе життя може перетворитися на «до» та «після».