Тімченко Анна, 11 клас, Барвінківський ліцей №1 Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання: Лєбєдєва Ольга Станіславівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Моя історія є сповіддю тих мільйонів українців, душі й серця яких запалали гнівом і помстою, коли почалася «війна». Четверта година ранку, коли всі ще спали... Напевно, це був найстрашніший сон у житті нового покоління, яке ще не стикалося з такими подіями. Навіть новини не могли передати того жахіття! Єдине це слово насторожує кожного.

Що цей день означав для мене і моєї родини?

Коли почалася війна, мені зателефонувала найкраща подруга з Харкова. Я відчула в її голосі паніку. Почала плакати й моя мама. Одне питання крутилося в голові: «Як це в нашому сучасному світі дійти до такого?» До ранку я не могла заснути. Моє життя раптом втратило кольори. Українці опинилися в самому зародженні пекла на своїй землі! Пізніше подруга розповість про те, як здригалася від вибухів, як декілька днів просиділа з родиною в метро, не виходячи на вулицю, без їжі, води, одягу. Згодом вони виїхали з Харкова, але попали під обстріл. Добре, що обійшлося без загиблих. Пам’ятаю той день, коли їх зустріла. Ми ніколи не були настільки щасливі, що побачили один одного живими.

Що цей день означав для мене і моєї родини?

Коли почалася війна, в моєму місті багато людей продовжували жити, наче нічого не трапилось. На превеликий жаль, спокій тривав недовго. Почали летіти перші ракети. Паніка. Люди боялися виходити на вулицю. В магазинах все скуповували, поки нічого не залишилось. Зароджувався хаос. Одного дня я пішла вигулювати з рідними собаку. Ми опинилися у центрі міста і почули, як щось летить. Раптом заревла сирена.

У ту хвилину я думала про те, що не хочу помирати і втрачати рідних. Вже через секунду, коли пролетів винищувач над нашими головами і випустив ракети в бік вокзалу, подумала, що непритомнію, тому що туди поїхав мій тато.

Він працює залізничником. Розплакалася і почала дзвонити татові. Коли він взяв слухавку і сказав, що все добре і щоб я ховалася, мені стало легше на душі. Добре, що ми дивом залишилися всі живі. Після цієї прогулянки я більше не виходила з домівки.

Що цей день означав для мене і моєї родини?

Коли окупанти вже підібралися близько до міста, ми сім’єю вирішили далі від’їхати. Кажуть у народі, що від своєї долі не сховаєшся. Наступного дня, як тільки ми переїхали на нове місце, навпроти мого будинку прилетіла ракета.

Не знаю, як я залишилася живою. Єдиним порятунком була шафа. Мене настільки оглушило, що я навіть не почула, як тріскаються і вилітають шибки, які починає сипатися дах. Навіть не було місця сльозам. Ти просто завмер, наче від паралічу, і нічого не відчуваєш.

Для мене жахливим було те, що я залишилася одна, а рідні тоді перевозили речі. Думаю, що кожен зрозуміє мої відчуття в той момент, коли ти опиняєшся сам за секунду до смерті і навіть нікому подивитися в очі і сказати останнє слово. Минулося, пережила… Той день просто просиділа у своєму дворі з собакою. Я нічого не їла, не пила і не хотіла дивитися новини в телефоні. Страшні дні ворожої навали можна позначити, як чорні плями у календарі. Я зрозуміла, що за одну мить ти можеш втратити все: дім, друзів, рідних, мрії, плани, улюблені місця.

Що цей день означав для мене і моєї родини ?

Страшно оглядатися в минуле і згадувати. Пам’ятаю той день, коли, не озираючись, покидала рідний дім і місто. Не було часу навіть попрощатися. Просто їдеш, щоб вижити, не знаючи куди й навіщо, і що далі буде, і взагалі, чи це правильно. Люди пороз’їжджалися… В кожного свої історії. В кого не запитаєш, усі хочуть повернутися в ті дні, мирні, що були до війни, і жити, як жили. Моя історія продовжується… Попереду - День Миру!