Половинка Софія

9 клас, Балаклійський ліцей №5

Вчитель, що надихнув на написання: Хіміч Валентина Олексіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Як для мене розпочалась війна? Того страшного ранку я прокинулась від вибухів та виття сирени. Спочатку не зрозуміла, що це. Але потім прийшло розуміння того, що це війна. Через два дні наша родина покинула Балаклію, і

ми поїхали до бабусі в село, бо сподівались, що скоро це жахіття закінчиться, і невдовзі зможемо повернемось додому. Але й там війна наздогнала нас. 2 березня російські військові окупували наше рідне місто.

Пізніше вони захопили довколишні села: Гусарівку, Асіївку, Шевелівку. Ми чули, як постійно обстрілювали Ізюм. Найбільше боялися ворожих літаків, бо ніхто не знав, де вони скинуть свої бомби. До нас дійшли жахливі новини про те, що росіяни розстрілюють цивільне населення. Тоді остаточним рішенням було виїжджати за кордон, але на той час такої можливості не було. Декілька днів ми шукали спосіб, і одного дня нам вдалося виїхати із охопленого війною рідного краю. Ми виїхали втрьох: мама,сестричка і я. Згадую харківський вокзал, як тваринний страх охоплював багатьох людей, коли вони намагалися першими забігти до потяга, не звертаючи увагу на те, що поряд були маленькі діти. Нам пощастило, ми потрапили всередину. Було дуже страшно, нас лякала невизначеність. Потім розпочалась стрілянина, поруч лунали вибухи. Потяг швидко рушив, полетів подалі від холодного мороку війни, несучи нас, немов на крилах, у невідомість…

Коли ми приїхали до Польщі, то одразу розпочали шукати житло. У Варшаві ми жили тиждень. Було дуже складно, бо ми не знали польської мови. Люди розуміли нас тоді, коли ми вмикали перекладач. Із вдячністю згадую волонтерів, які оточили нас своєю увагою. Речей у нас майже не було, харчі вже закінчились.. Але скрізь нам допомагали уважні і чемні люди! Потім ми переїхали в інше місто, яке мало назву Гіжицко, Наше житло знаходилося на березі озера, краєвид був неймовірний. Я пішла до польської школи, але в український клас. Було якось лячно йти у нову школу, бо жінка, яка повинна була перекладати нам, ще не приїхала, але все склалося добре, бо поляки з розумінням ставились до нас, українців.

Ми дуже часто телефонували татові й бабусі з дідусем, які залишились на території України в місті Балаклія, яка на той час уже була окупована. Кожного разу ми запитували в них про те, що відбувається у нас вдома. Навесні телефонний зв’язок зник, тому спілкування стало неможливим. Ми нічого не знали про наших рідних…

У школі я познайомилась із багатьма дітьми, як із поляками, так і з українцями. Ми разом гуляли. Особливо мені подобалось відвідувати басейн, ми ходили плавати щодня. Було дуже весело, але коли я згадувала про те, що відбувається на території України, то одразу сумувала, бо згадувала перші дні війни…

Восьмого вересня я почула дуже радісну новину про те, що моє рідне місто звільнили наші воїни. Ми з мамою і сестричкою плакали від радості!

На той час я навчалась уже в польському класі. Спочатку учні ставилися до мене дуже добре, але коли вчитель хотів зробити тест для мене трішки легший, бо я ще не дуже добре засвоїла польську мову, однокласники почали ставитися до мене набагато гірше. Тоді я посилено стала вивчати польську мову. До кінця вересня я вже почала дуже добре розмовляти польською мовою.

Одного дня, коли я прийшла зі школи, мама повідомила мені дуже радісну новину про те, що ми поїдемо додому в Балаклію. Ми зібрали всі речі і вранці вирушили в дорогу. В Україні нас зустрів тато. Потім ми дібралися додому. Я була дуже рада бачити всіх своїх рідних, однокласників, сусідів, знайомих… Я думаю, що ця війна забрала частину мого дитинства. Сьогодні ми вже не можемо йти до лісу, на луки, бо все заміновано. На жаль, ця війна не дає нам змоги зустрітися з родичами, я дуже сумую за всіма... Зараз я навчаюсь дистанційно, але дуже хотілося б відвідувати школу. Хоч я і ходжу на прогулянки з друзями, але це вже не ті прогулянки, які були раніше, коли можна було полежати на траві чи десь пройтися. Зараз тільки й чуємо: «Туди не можна…будьте обережні…» Кожного дня я тільки й чую звуки сирен і повідомлення про те, що вмирає дуже багато людей…

Я сподіваюсь, що перемога вже дуже скоро, вірю в наших захисників, які кожного дня боронять нашу землю рідну Батьківщину, яку ми дуже любимо, адже наша Україна – найкраща! Це я насправді знаю!