Мені 25 років, я з села Олексіївка. Маю трирічу донечку і чоловіка.  

Я збиралася на роботу до дитсадка, а нам зателефонували і сказали, що війна. Ми вийшли на роботу без діток, а там вже нам все розповіли.

Найважче - страх за дитину. Нас постійно обстрілюють і танки, і артилерія, і ракети. Це дуже страшно. Ми бігали ховатись у підвал. Смерть людей найбільше шокує.

Я працюю, нам виплачують заробітну плату. В місті все є: і що купити, і за що купити. З рідними ми спілкуємося так, як і спілкувалися. Дехто виїхав із села, але з усіма є зв'язок.

Мене і до сих пір панічні атаки переслідують. Звісно, до вибухів не можна звикнути, - психологічно дуже тяжко.

Війна закінчиться перемогою, а коли - не знаю навіть. Звісно, хотілося б жити в мирі, не чути вибухів. Щоб діти спокійно ходили в садок, до школи.