Сім’я Наталі Олександрівни жила в страху в окупованому Мелітополі, тому влітку вони виїхали у Запоріжжя

Мені тридцять вісім років, в мене є чоловік і двоє неповнолітніх дітей. Влітку ми переїхали в Запоріжжя з окупованого Мелітополя. Тут працюємо, живемо далі.

24 лютого ми вдома спали всі в ліжках, і о четвертій ранку в нас пролунали вибухи. Ми спочатку не зрозуміли, що трапилося, а потім стало відомо, що почалась війна.

Було дуже лячно, тому що в місто зайшли російські війська, БТРи, танки. Літала авіація.

Одразу в Мелітополі не було продуктів: все було зачинено, розкрадено. Ми стояли в чергах, щоб купити щось поїсти. У місті не можна було ніде пересуватися, було лячно, тому що все місто окупувала ворожа техніка. Окупанти ходили по будинках, були на ринках. Вони були скрізь. Ми сиділи вдома і боялися.

Ми просиділи пів року в окупації, а потім наважилися виїхати. У нас пропав зв'язок у місті, ми дуже довго намагалися знайти перевізників, тому що у нас евакуаційні автобуси були тільки два рази, і потім їх не випускали. Організованої евакуації у нас майже не було. Довелося шукати перевізника і збирати гроші, щоб нас вивезли. Наші тварини залишилися у Мелітополі. Ми обрали Запоріжжя, бо близько до дому.

Було лячно, але ми хвилювались за дітей і вирішили виїжджати. У місті не було роботи, ліків, продуктів. Все, що було, було дуже дорогим.

Я працюю на залізниці, тому наразі робота є.

Бачити військових – це завжди стрес, звичайно, тому що це терор мирного населення. Вільного пересування і гідного життя немає.

На мою думку, війна закінчиться у цьому році. Ми чекаємо на перемогу. Думаю, що до літа все звільнять.

Я бачу своє майбутнє у країні, яка буде процвітати. Все в нас буде добре. Їхати ми нікуди з країни не збираємося, тому чекаємо на перемогу. Будемо працювати, відбудовувати, відновлювати нашу країну.