Мені 56 років. Ми з чоловіком мешкали в селі Тарасівка Запорізької області. Там жили і наші діти та онуки, але в окремих будинках.
Мій чоловік був водієм шкільного автобуса. Зранку йому зателефонувала директорка школи й сказала, що почалася війна. З першого березня не було електроенергії, бо окупанти підпалили станцію у Волочанську. А третього березня ми з чоловіком почули гул і вискочили на вулицю. Побачили, як в село зайшли російські танки. Ми дуже перелякалися.
Окупанти розбили магазин. Добре, що вдома були запаси. У нашому будинку пічне опалення. Завдяки ньому ми могли випікати хліб.
На вулицю не виходили, бо там патрулювали військові з автоматами. Коли вони напивалися, то стріляли по вікнах і воротах. Через обстріли я не могла спати.
Невістка з онуками виїхали на початку березня. Вони п’ять днів ночували в полі. Я не наважилася поїхати ні навесні, ні влітку через алергію. Боялася, що дорогою мені стане погано. Я навіть викликала швидку допомогу, бо настільки зле почувалася. Медикаментів майже не було, однак лікарі рятували мене як могли.
Ми з чоловіком і сином поїхали восени, коли почався референдум. Боялися, що росіяни змусять нас змінити паспорт. На блокпості дізналися, що окупанти не пропускали чоловіків до 35 років, тому синові довелося повернутися додому. Чоловік поїхав разом з ним, а мене пересадив в інший транспорт. Коли я побачила перший український блокпост, була безмежно рада - у мене одразу з’явилося відчуття безпеки.
Своє майбутнє бачу в незалежній Україні. Хочу, щоб діти і онуки були здорові й жили щасливо.
