Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 159
Валентина Ясинецька
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Широкине
Широкине
«Мрію тільки, щоб мене поховали вдома»

Перші обстріли в Широкиному почалися в 2014-му. Вона їх дуже добре пам'ятає. Тоді ще дивувалась, що люди кидають свої домівки та їдуть в нікуди. Але й самій довелося все полишити та виїхати з рідного села.

Ми просилися в цьому році: хоч пустіть нас до могилок дійти. Ні. Не можна. Я мрію тільки, щоб мене поховали вдома. Щоб не тягали тут, як тягають зараз. В мене там син похований, чоловік, сестра. Це одна мрія.

Народилася у селі Широкино.  Я працювала на бетонному заводі, потім в колгоспі. Так і на пенсію пішла. У нас колгосп був дуже гарний, дуже гарне село. Воно розташоване дуже красиво.

Як на Шпиль зійдеш, Шпиль над морем – ми називаємо його Шпилем. Як зійдеш – село як на картинці. Височина така. Ще Пушкін приїздив на цей Шпиль наш.

Відчули ми війну з того, як в Києві починалося, з Майдана. Потім пішло на Слов’янськ, а потім сюди. І от прийшли в Сєдове. Сєдове пройшли, Новоазовськ пройшли, Безіменне пройшли, а на нас зупинились. Так і по сьогоднішній день. 

Мрію тільки, щоб мене поховали вдома

На цьому Шпилю порили окопи. У нас отой Шпиль на півсела: півсела гора, а півсела – під’їзд до моря. На цій горі в нас дитячі табори: «Донецький маяк», Азовсталі «Алые паруса», «Бригантина», і пансіонат на 600 місць – «Краматорський». Новий пансіонат, все там було. За Шпилем були гаражі, готель, ресторан на самому березі. 

Стріляли в нас з квітня 14-го року. Но воно йшло через голови наші,нас не стосувалось. Гуділо, вибухи були, але нас це не стосувалось. Не чіпали. А тоді 4 вересня як обстріляли, то зразу одного чоловіка вбили. На ранок другого вбили місцевого. Тоді і почалося.

Мрію тільки, щоб мене поховали вдома

Потім трохи припинилось, але все одно.  Вже частіше били і по селу, але якось ніхто не влучав.  Де хто їхав, почали виїжджати. Була паніка. В місто виїхало багато. Кидали свої хати. Як уїхали в місто, усе покинули.

Мрію тільки, щоб мене поховали вдома

Я думаю: «Як же це так, кинути хату і їхати десь жити?» Але довелось і самій це саме повторити.

Дуже страшно було. Такий був вистріл, що я зайшла в хату, руками махаю, руки я бачу, а голови не бачу, не чую, що вона в мене є. 

Мрію тільки, щоб мене поховали вдома

12 лютого 2015 року вивезли нас… Прийшли, стукають по дверях, по хвіртках: «Виходьте, виїжджаємо на три дні. Не беріть нічого з собою». Ну, і вивезли нас в місто, і по сьогоднішній день. 

«Урали» приїхали, машини воєнні. Поки туди здерешся, в кузов. Хто куди розбрелися. Я пішла до родичів. Там побула довгенько. Потім вони почали ремонт робити і продавати [житло]. Я пішла до брата чоловіка. Він помер, вже третій рік його немає, дочки почали продавати, я попросилась до цих дівчат. І так живу тут місяць. Недовго. Дуже важко. Дехто каже: «Та вони вже адаптувалися, обжилися». Хто там обжився?

Нам хоча б житло дали, щоб ми жили. Ось скажіть мені завтра: «Виходьте». І куди? Я все життя пропрацювала на важких роботах, а воно відчувається на старості років. Було все. Був город, була пенсія, жили, нікому не заважали.

У нас 11 чи 12 чоловіків убито, односельців. І одну жінку вбили вже снайпери. Нахабно вбили.

13-го числа, через день після того, як нас вивезли, син приїхав за матір’ю. Він живе тут, у місті. Приїхав, посадив її в кабіну, а сам побіг у хату ще щось забрати. Приходить, а матір мертва. Він на машину і мертву повіз додому…

Мрію тільки, щоб мене поховали вдома

Ми просилися в цьому році: хоч пустіть нас до могилок дійти. Ні. Не можна.

Я мрію тільки, щоб мене поховали вдома. Щоб не тягали тут, як тягають зараз. В мене там син похований, чоловік, сестра. Це одна мрія.

Мрію тільки, щоб мене поховали вдома
slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій