Мандрика Олександр, 10 клас, Ставківський опорний навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" Зіньківської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сиволога Майя Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Яке, страшне, темне, зле, полите кров’ю ні в чому невинних людей, слово? Про неї (до 24 лютого 2022 року) я та мої ровесники знали лише з уроків історії України, художніх творів, що вивчали на українській літературі, фільмів, позакласних заходів, комп’ютерних ігор.

Війна в ХХІ столітті?! Мої мізки не можуть цього збагнути: чому? Невже, це правда? Якщо так... , то вона повинна скоро закінчитися? Але ... ?

1000 днів кровопролитної повномасштабної війни. Майже 3 повних роки. Тисячі зруйнованих адмінстративних споруд, фермерських господарств, підприємств, осель, стертих з лиця землі квітучих українських міст і сіл. А скільки смертей? Страшно подумати.

Хтось із видатних людей сказав такі слова: «Війну розпочинають політики, а гине народ...»

Зараз досить часто в соцмережах зустрічаюся з такою інформацією «Європейські керівники держав кидають заклик не вживати слово "війна," щоб не було відчуття загрози. Навіть, після повномасштабного вторгнення росії. Можна говорити про «десятиліття сну» світової системи, яка не реагувала на численні прояви збоїв. І ось все дійшло до великої війни уже в 21 сторіччі .

Війна. 1000 днів і мій шлях? Який він?

Спочатку (тоді, в перші дні війни, був страх), хоч гриміло десь далеко. А зараз, коли майже щоночі чути гудіння шахедів, роботу нашого ППО, чомусь легше. Хоча страшно про це не тільки говорити чи писати, а й думати. Але ж бувають і прильоти (зовсім поряд...). Людина має властивість звикати  до всього: і хорошого, і до поганого. І я, теж не виняток.

А тепер трішки про себе, рідне село. Я учень 10 класу звичайної сільської школи на Полтавщині, проживаю разом зі своїми батьками та сестрою тут, від народження.

Село моє невеличке, до трьохсот жителів, більше півсотні з них стали на захист рідної України від російської навали. Вони різні за віком та професією, але я з гордістю можу сказати, що вони справжні патріоти. Багато з них –зовсім юні. Вони стали до лав ЗСУ, і ще не покохавши, не здобувши фаху, не створивши сім’ї, не народивши дітей. Дехто з них повернувся до родини, отримавши важке поранення. Є ті герої, що пропали безвісти. А Берлізов Юрій та Юмашев Віталій стали небесними янголами, повернувшись до рідних та односельчан на щиті, і тепер пильнують за нами з високості. Як пам’ять про них на шкільному подвір’ї ми посадили кущі калини, створивши алею Пам’яті.

Який же вклад мій та моїх однокласників у Перемогу над рашистами (а я знаю і вірю, що вона неодмінно буде!)?

По-перше, добре навчатися. І я старанно працюю і на онлайн, і на офлайн заняттях у класі, і в укритті. По-друге, беру участь в благодійних шкільних та сільських ярмарках (готую випічку, сувеніри). До речі, наш НВК, (де навчаються 110 учнів), лише за минулий рік передав ЗСУ до п’ятдесяти тисяч гривень. По-третє, підтримую постійно волонтерський рух,започаткований нашим сільським старостою і донатами, і продуктами, які вирощую разом з батьками. По-четверте, беру учать у різноманітних онлайн та офлайн творчих конкурсах. От і сьогодні прагну написати есе «1000 днів війни. Мій шлях».

А чи вийшло у мене ?! Не знаю ...

Буду чекати підсумків конкурсу, вчитися, трудитись вдома разом з батьками, донатити, волонтерити, допомагати своїм землякам-захисникам України, наближати таку жадану Перемогу!

Я вірю і знаю, що буде Перемога.

І прийде Мир до нашого порогу.

Проснуться люди від тяжкого, страшного сну,

І посміхнуться...

І будуть жити, відновлювати, будувати

В благо твоє, Україно.

І будуть щасливі й дорослі, і діти...

Я вірю в ЗСУ і Перемогу.

Це і є мій шлях, шлях української юності.