Мартинов Владислав, 9 клас, Кремінский ліцей номер 2 Кремінської міської ради Луганської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ірина Вікторівна Піскун 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У зимовому лісі немає місця для милосердя — лише холод. А спроби допомогти іноді обертаються ризиком — ніби стоїш на тонкому льоді. Бажання вижити змушує чинити страшні речі. Милосердя, як крига: вона може витримати тебе, поки ти сам, але не обов’язково витримає ще й того, кому ти вирішив допомогти. Коли допомога потрібна в усьому, не завжди є можливість допомогти хоч у чомусь.

Проте саме в цьому холоді народжується найпростіше і найсильніше бажання — отримати трохи тепла і людяності. Бажання вижити долає ворожнечу, а співчуття — змушує діяти.

Одного холодного зимового вечора, в лісі, де глибокі замети із снігу змушували ступати широко, а гарматні постріли — пригинатися до землі, біг юний солдат, страх гнав його вперед усе швидше. Союзники щойно почали наступ на Імперію Октавія, і війна вирувала на дикій півночі, випалюючи сльози й кров крижаним вітром. Пробираючись крізь хащі, хлопець натрапив на пораненого октавіанського солдата. Той був важко поранений уламками під час сутички з ворогами й щосили намагався вижити. На його обличчі застигли сльози, а точніше — сліди морозу, що виїли щоки, а думки були переповнені єдиною метою: вижити.

Юнак розумів: ворог приречений.

У голові народився внутрішній конфлікт: допомогти чи залишити помирати? Він знав — перед ним ворог, а ворогів належить убивати. Але вбивати людину парубок не хотів, хоча він на війні. У нього не було вибору: його батьківщина, Римурія, проводила надагресивну політику, а солдати у цій війні були звичайним народом, парубками 14-18 років.

Думка про допомогу приреченому почала брати гору та з’являлися ідеї як врятувати цього октавіанця.

Чоловік побачив юнака у формі ворожої армії, Римурії, і страх охопив його ще більше. Він заплакав уголос, намагаючись відповзти від нього, розуміючи свою беззахисність, але тіло не слухалось. Хлопець мав при собі мішок із важливими матеріалами та секретною інформацією, а сам був знесилений. Усе тіло боліло, це й підштовхувало його до наступних дій: він зупинився перепочити біля вмираючого ворожого солдата.

Октавіанець розгублено спостерігав, як римуріанець сів навпочіпки, почав нишпорити в мішку й дістав сухпайок. Потім майже випадково кинув у сніг склянку зі спиртом.

Поранений миттєво зрозумів, навіщо це було зроблено: він оголив живіт і облив рану, скривившись від болю у спробі не закричати. Рана була оброблена, римуріанець продовжував мовчки їсти й озиратись навколо, а потім — без жодного слова — поділився їжею з чоловіком. Вони мовчали. Лише зітхання та стогони болю порушували тишу.

Минуло кілька хвилин. Поранений перев’язав рану клаптем власного одягу й загорнувся в нього, намагаючись зберегти тепло.

Римуріанець підвівся, не сказавши жодного слова, він зник, залишивши на своєму місці лише якусь тканину й силует людини, що залишається в темряві лісу — можливо, від найлюдянішого солдата з усієї Римурії та Октавії.

Непомітна, коротка зустріч тривалістю в кілька хвилин, яка більше не повториться — врятувала життя, змінила все. Випадок, який ніколи б не став історією, змінив обох, навіть більше.

Згодом війна завершилася. Октавіанець вижив, він став політиком — тим, хто прагнув зробити все можливе, аби подібна війна більше ніколи не повторилась. Його метою стало захищати людей — не лише своєї батьківщини. А римуріанець після війни став письменником. Він писав про війну, про моральну сірість, про те, що зазвичай приховується.

Його першою книгою стала розповідь про випадкову зустріч у лісі — про себе самого та ворога, якому він допоміг. Його твори зачіпали теми, яких римурійське суспільство не хотіло помічати.

Вони викликали резонанс, навіть у самій Октавії. Його твори були засновані на реальних подіях; він спілкувався з тими, хто пережив війну та зазнав різного насилля; як і політична діяльність його колишнього ворога — вони змінювали світогляд суспільства.

Можливо, і нам варто наслідувати приклад цих двох людей? Стати учасниками боротьби не за війну, а за мир. Адже навіть маленькі вчинки можуть мати величезні наслідки — і змінити життя та думки мільйонів. Можливо, треба допомагати усім, кому це необхідно? І пам'ятати, що бажання вижити долає ворожнечу, а співчуття змушує діяти?!