Іваницький Олександр, 9 клас, Черняхівський ліцей № 1 Черняхівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Григорчук Надія Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У понеділок, двадцять першого лютого, я готуюся до конкурсу із зарубіжної літератури. Створюю презентацію, пишу свою промову та сподіваюся, що у четвер, двадцять четвертого лютого, я стану переможцем. Настає вівторок.

Не підозрюючи, що в день конкурсу розпочнеться війна, я готуюся і викладаюся на повну заради перемоги.

Вечір середи, матуся вже боїться і говорить по телефону:

— Валерій, мені так страшно, на роботі оголосили надзвичайний стан. Мені здається, що війна наближається,-промовила мама до тата.

— Ой, Людо, я тебе прошу, нічого не буде. Завтра ввечері приїду додому.

— Ой, не знаю я.

— Людо, я тобі кажу, все буде добре.

— Ну добре, до завтра, — завершила мама розмову.

Двадцять четверте лютого — той самий день, який запам'ятався кожному українцю.

Четверта ранку, моя сестричка телефонує матусі: — Алло, матусю, тільки не переживай, почалася війна, — заплакана, сказала вона. — Доню, яка війна? — Матусю, я скоро приїду додому. Бувай.

Настає сьома ранку. Мій сон перериває біганина матусі з однієї кімнати в іншу. Я думав, що вона знову запізнюється на роботу, але це було зовсім не так.

Не розуміючи, чому мама мене не будить, я сам прокидаюся з питанням: — Мамо, чому ти мене не розбудила до школи? — Котенятко, до школи не треба йти. Я йду на роботу. Ти не дивися новини, просто грайся. Бувай.

Нічого не розуміючи, я зробив так, як сказала мама.

У двері мого дому постукала моя хресна. Я її впустив зі словами:

— Можливо, чаю заварити?

Тоді вона мені відповіла:

— Ти що, ще не знаєш?

— Ні, а що сталося?

— А що тобі мама сказала?

— Нічого.

— Тоді нічого.

Всі боялися мені сказати правду, думаючи, що я буду панікувати. День за днем ішла війна, день за днем був страх і тривожність.

Мама хвилювалася за сестру, чи приїде вона, чи ні. На четвертий день до воріт нашого будинку приїжджає розстріляна машина з Ірпеня. У цій машині була моя сестричка, а також троє її товаришів. Мама, заплакана, біжить її обіймати.

Ми живемо всі разом, іноді ночуємо у підвалі. У будинку панував страх, тривога, стрес.

І настає та ніч, яка запам'яталася назавжди — вибух нафтобази. Будинок трусило, всі вікна відчинилися. Після цього батьки прийняли рішення: треба виїжджати. Квітень.

Я перебуваю в Італії, пригнічений. Немає друзів, навіть спілкування немає. Ходжу в італійську школу, де вивчаю італійську мову.

Одного дня до мене підходить матуся і каже: — Сашку, ми вже два місяці живемо в Італії, і зараз нам дають вибір.

— Який вибір?

— Перший вибір — залишитися жити в Італії.

— А другий?

— Другий — повернутися назад в Україну.

Розуміючи, що мені дають вибір між безпечним пеклом і небезпечним раєм, я, не задумуючись, обираю небезпечний рай.

Я повернувся додому, де всі речі були розкидані. Перші дні було незвично, бо на вулицях рідного міста панував страх за життя. Так минула тисяча днів війни, але кожен день я запам'ятав, ніби це було вчора. Я звик до вибухів, до тривог і щасливий, що повернувся в рай, навіть якщо він небезпечний.