Слухали відлуння вибухів і молилися, щоб не загинути від уламків. Літня жителька Костянтинівки розповідає, як не змогла покинути рідний дім, як живе з постійним занепокоєнням у душі та мріє піти з життя мирно, а не від вибуху.

Війна почалася, коли я лежала в лікарні. Отримала запалення легень, і мене поклали в інфекційне відділення. Там я вже чула уривками, що щось відбувається. У кого не запитаю – ніхто нічого не знає. Словом, я переживала дуже, бо відчувала, вже щось не те. І потім почула від медсестри однієї: там бомблять, тут стріляють.

На власні очі не доводилося бачити, але відгомони вибухів у нас було чутно із самого початку. Коли я виписалася з лікарні, вночі чути було розриви під Горлівкою та Авдіївкою. У мене квартирантка була з Авдіївки з мамою, вони поїхали. Потім у них розбомбило у дворі тварин, сарай.

Розповідали, що йшла жінка з ЖЕКу з іншою жінкою, розмовляли про щось. Раптом вибух – і одна вже лежить. Так ми тільки й говорили з сусідами про те, щоб нас минула така доля.

У нас навіть підвали не були готові для сховища. Поруч з нашим будинком училище, там начебто було сховище, але воно було зачиненим. Тому вдома слухали нічне відлуння вибухів. Бачили солдатів і танки.

Я й не уявляла, що таке може бути в мирний час. Ну, а так Бог милував. Прямих влучень не було у нас.

Переїхати ми намагалися. Навіть відправили з дому багато чого в Чернігівську область. Машину з речами я відправила, а сама їхати не наважилася. Паніка була, люди їхали, звичайно. У нашому дворі не так сильно, але по місту, кажуть, багато хто виїхав.

Дотепер у нас в душі неспокій, невпевненість у житті. Слава Богу, банк, пошта, основне все, що було, працює. Це якась стабільність.

Але мрії мої пішли разом з миром. Я цікавилася всім, людина я за натурою творча, але вже здається, все зруйновано, не знаю, чому. Ось дерева зацвіли, листочки розпускаються, сад я свій трошки прибрала, але не до нього мені.

Мрію мирно померти. Щоб не від бомби, не від вибухів, не від снарядів, а мирно.