Жителі Вугледара щиро переживали за місто Мар’їнку, що опинилося в центрі війни. Обстріли руйнували будинки та гнали людей зі свого житла. Дотепер немає спокою в прифронтовому місті.
Війну ми відчули в 2014 році, коли почалися постріли та була нестача води, проблеми з грошима, продуктами. Наша знайома живе в Мар’їнці, за 30 кілометрів від нашого Вугледара. І коли їх у 2014 році почали перший раз бомбити, ми її забрали до себе. Тоді ми жили в Добропіллі, на дачі. Вона приїхала з двома дітками. Потім дізналися, що її будинок був частково зруйнований, ні вікон, ні дверей, ні даху.
Вона у нас побула два тижні, ми допомогли, зібрали речі, трохи одягнули. Потім вона поїхала в село Новоселидівка Донецької області, живе там у покинутому будинку.
Ми чули, як це все гримить, у тій же Мар’їнці. Ми чули і бачили навіть заграву. Не уявляємо, як бідні люди жили там, як це все страшно. Дітям, людям діватися нікуди, особливо тим, хто залишився без даху над головою.
І забути ніяк не можемо, коли вперше Мар’їнку почали бомбити. Хоча, звичайно, хотілося б усе забути, скільки загиблих було....
Війна і на нас вплинула. Було важко з водою, продуктами, грошима. Не було взагалі води, ми постійно шукали хоча б технічну воду. Пенсії люди не могли зняти, документи оформити. Наплив біженців був сильний.
Та й зараз не можу сказати, що спокійно і безпечно. Кожного дня можна чекати чого завгодно. Ця нестабільність дуже заважає як з матеріального, так і з психологічного боку.
Але ми навчилися допомагати один одному, прислухатися. Навчилися людяності. І щастя для нас – коли ніхто не стріляє, все є в магазинах, коли в лікарнях є ліки, коли лікують, вчать.
.png "Імена")
