Родина фермера виїхала з окупованого Бердянська і тепер потерпає в евакуації від фінансової скрути
До війни ми жили в Бердянську з чоловіком і 15-річною дитиною. Чоловік - фермер, а я працювала в навчальному закладі. Війна застала нас вдома.
Коли зайшли в місто військові, стало страшно під «Градами» і під танками - вони кожен день під вікнами їздили, за дитину стало страшно.
23 лютого ми закінчили ремонт, а 24 вже збирались повноцінно жити в новій квартирі. Але о шостій ранку почули потужні вибухи на аеродромі, в порту. Зібрали валізи і поїхали до мами за місто, але тут теж зайшли війська, і ми повернулись до Бердянська, щоб евакуюватись.
Тоді вже у місті взагалі нічого не працювало, АТБ були всі порожні, росіяни почали завозити крадену гуманітарку і за допомогою продавців на ринку нею торгували за страшними цінами. Продукти предназначені для жителів, але вони забирали машину і продавали. ціни були у 7-10 разів вище. З карти зняти кошти було неможливо. Життя було нестерпне, до того ж - почалися тортури.
ВУЗ, у якому я працювала, був приватний. Окупанти його забрали, повністю змінили замки, поставили там свою охорону. Нам навіть не дозволили забрати свої особисті речі. Їхнє ФСБ заволоділо нашими паспортними даними, трудовими книжками. Туди під'їжджали фурами до корпусів і щось виносили, загружали – певно, якесь майно, комп'ютери.
Люди подуріли: один на одного можуть наговорити, а потім людині мішок на голову одягають і вивозять кудись.
Страшно було виходити на вулицю, а щоб добути хліба, потрібно у на комендантську годину бігти на хлібокомбінат і займати чергу, щоб взяти одну хлібину на сім'ю. А коли рашисти прийшли вже до комбінату, машину, яка поїхала у Запоріжжя по дріжджі, розстріляли. Тоді стало ще складніше.
Ми виїжджали на пару тижнів, а по факту вже сьомий місяць у Запоріжжі. Психологічно і морально важко, хочемо дуже додому. Сил вже немає, це вже просто грань, бо ми не можемо працевлаштуватись. Не хочуть брати переселенців – кажуть, що ми сьогодні тут, а завтра - там. На виплату ТПО жити дуже важко, отримати гуманітарну допомогу надто складно, тому що у нас – не ті категорії. І закінчилися вже всі наші запаси, які були. Залишається тільки зібрати свої речі і повернутися в окупований Бердянськ.
Ми вже втратили і надію, що нас будуть звільняти. Сподіваємося на якесь чудо Господнє, на якесь диво, сон, що це станеться так швидко, як в Харкові. Сподіваємося до зими повернутися у звільнене місто.
Майбутнє хочеться бачити без цих ненормальних сусідів - щоб не було їх ні слуху, ні духу, ні запаху. Взагалі хочеться забути, що була така держава. Я хочу в свій рідний Бердянськ - працювати, ходити на море, відпочивати з друзями, бачити свою маму, яка залишилася там в окупації, щоб дитина ходила в школу, а я не боялася за неї. Хочу, щоб ми перемогли!
