"Машина вибухнула. Батько почав горіти на землі поруч…"

Анна Поповиченко – переселенка з Луганська. 11 березня 2022 жінка разом із родиною – тато, мама, дворічна донька – та друзями намагалися виїхати з Сєвєродонецька до безпечнішого місця. Коли на власному авто під’їхали до блокпосту між Рубіжним та Кремінною, російські окупанти почали їх обстрілювати.

"Близько 10-ї ранку нашу машину закидали снарядами рашисти! Від осколків в голову на місці загинув мій батько Сергій Поповиченко"

Машина вибухнула. Батько почав горіти на землі поруч…

Близько 10-ї ранку нашу машину закидали снарядами рашисти! Від осколків в голову на місці загинув мій батько Сергій Поповиченко.

Мене поранили у праву ногу, подругу Марину Воропай – у стегно. Машина почала горіти. Ми вискочили з машини, попадали на сніг, схопили дітей і почали відповзати від машини.

Мама намагалася тягнути батька, але змогла його лише витягнути і покласти біля машини, при цьому дістала сильних опіків обличчя і рук.

Далі під шквальним вогнем ми пролежали близько години, хоча здалося, що то була вічність.

Бачили, як виїхали з-за кущів на техніці Z російські солдати. Наші хлопці їх знищили.

В цей час машина з усіма документами (паспорти, дипломи, свідоцтва про народження), грошима, технікою, ліками, особистими речами горіла! Потім машина вибухнула. Батько почав горіти на землі поруч.

Далі ми почули, як українською з іншого боку запитали: «Чи є живі?» На що ми кричали: «Так! Серед нас двоє малих дітей!» На що крикнули: «Добре, але вжміться в землю максимально».

Під’їхало цивільне авто, і чоловік запропонував допомогу. Він забрав мене і малу, намагалися забрати Марину, але її поранення виявилося дуже важким. Вона лежала далеко від машини, тому чоловік кричав, що або ми їдемо, або поляжемо тут усі. Ми забрали тільки її дворічну доньку Олександру.

Той страшний день російсько-української війни забрав життя Воропай Марини Миколаївни.

Нас висадили біля школи, де ми сховалися від обстрілів у сховищі. Там люди напоїли нас гарячим чаєм, перевдягли в сухе дітей і надали першу медичну допомогу.

Через декілька годин, коли трохи зменшилися обстріли, приїхала швидка і забрала нас до лікарні. Там з мене дістали великі шматки заліза. Мамі обробили опіки. Дітей нагодували теплим супом.

В лікарні ми провели ніч. Вдень наступного дня військові забрали нас з іншими жінками і дітьми і відвезли автобусом до Попасної. Потім посадили в дизель і відправили до Лиману. Там ми провели ніч і половину дня у сховищі, а потім в обстріляному потязі рушили до Львова.