Ганна Клименко планувала їхати у відпустку 24.02.22. Її плани назавжди змінила війна.

День, який розділив моє життя та мою свідомість на до та після.

Ми планували переїхати до нашої квартири

24 лютого ми всією моєю великою сім'єю (батьки, брат із дружиною, ми з чоловіком) мали відлітати відпочивати. То була довгоочікувана відпустка, був запланований сімейний час, такий цінний... Напередодні приїхав брат із сім'єю з Харкова, ми всі були готові відпочивати. Валізи зібрані, робочі справи закінчено.

У ніч на 24 лютого ми з чоловіком пізно лягли спати, розмовляли, планували. Він дуже хотів, щоб ми встигли з'їздити за час відпустки до Каїра, а після повернення планували переїзд до нашої квартири.

Ранок, 4.30. Мені дзвонить сестра з Харкова, і кричить у слухавку, що до її будинку влетів снаряд, а Харків бомбардують.

Ще за хвилину дзвонить подруга і питає, де я. Одночасно бужу чоловіка, кажу: «Вставай, почалася війна». Він сонний і не вірить моїм словам.

Відчиняю двері на вулицю, в будинок залітає мій собака, лягає біля дивана і притискається до підлоги. Виходжу на вулицю, а на горизонті просто заграва і чутно вибухи десь дуже поряд.

Швидко дзвоню батькам, вони будять брата.

Я все ще на вулиці і чую вибухи, а на горизонті багряний, кривавий світанок. За кілька годин настає тиша. Така… що висить у повітрі, лихомовить.

Потім були ракети над головою, льох, страх. Коли працювало ППО, я просто втискалася у підвалі у свого чоловіка і обіймала кота. Дні злилися докупи. Часом я не розуміла, який день тижня і котра година.

Кілька днів я приймала дзвінки на Гарячій Лінії Фонду Ріната Ахметова прямо у підвалі. Кожен дзвінок – окрема трагедія. Волноваха, Маріуполь... За іронією долі, я прийняла дзвінок колишнього колеги, який благав урятувати його сім'ю.

Потім були постійні дзвінки рідних та друзів із Харкова, Чернігова, Маріуполя, Сум, Ірпеня, Гостомеля... список нескінченний.

Ловлю себе на думці: слава Богу, мої бабусі та дідусі, що пройшли Другу Світову війну, не дожили до цього страшного дня.

Моя племінниця – харків'янка, вона з сім'єю просиділа 14 днів у Харківському метро. І ось одного дня, коли ми з нею говорили, вона сказала страшну фразу: «Іноді я заздрю ​​мертвим».

Один із моїх братів залишився у Харкові. Він медик і зі своїм містом він до Перемоги.

Моя близька подруга виїжджала з маленькою дитиною під обстрілом із Бородянки. Все, що в неї є, – життя її маленького сина, чоловіка та якісь речі.

Подруга дитинства ледве встигла вискочити із Чернігова з чоловіком та дітьми. Машини просто розстрілювали.

Друзі з Маріуполя достеменно знають, що таке пекло на землі.

24 лютого 2022 року для мене померли всі родичі в росії, їх просто немає. Кого я обманюю? Їх ніколи не було.

Своє життя я вже переосмислила, причому за один день, і точно знаю, чим займатимуся далі.