Російські обстріли руйнували будинки маріупольців і виводили з ладу машини, тому навіть коли людей почали випускати, виїхати було дуже проблемно

Я не могла повірити, що таке сталося. Думала, що буде за сценарієм 2014 року - через кілька днів закінчиться, тому я спокійно зібралася і під звуки вибухів поїхала на роботу. На роботі повибивало вікна, ми трохи зачекали і розійшлися по домівках. Все одно очікували, що це ненадовго, все буде нормально.

Були такі вибухи, ми не могли піти в магазин і купити достатньо їжі. Тому старалися економити, все розподіляли розумно. Ми групувалися з сусідами, що в кого було. Не було ні газу, ні світла. Виходили на вулицю, дерева, які впали від бомбування, рубали на дрова. Із сусідами розпалювали кожного дня багаття, готували по черзі їжу, гріли водичку. 

Був великий авіаобстріл 11-го числа, в наш дім попала міна, але вона не вибухнула, тільки один поверх пробила. 

Школу поряд розбомбило добряче, але люди, які там ховалися у підвалі, слава Богу, живі. Через той обстріл у нас повибивало двері, вікна вилітали з рамами - не було можливості навіть заклеїти їх плівками. 

Опалення не було, був мороз -10, а в квартирі було трішки тепліше, десь -5. В нас була лежача бабуся, і ми по кілька разів на день гріли багато води, набирали у пляшки і обкладали бабусю, щоб вона не змерзла. 

У нас не було зв’язку і рідні не знали, чи ми живі. Брат мого чоловіка тоді проживав у Києві. Він зібрався і поїхав з Києва до Маріуполя. Трішки до нас не доїхав - його зупинив ДНРовець, поставив йому дуло в лоб, сказав: «Перекладай всі свої речі до мене в машину». Забрав, сів і поїхав. Слава Богу, що не вбив. Брат чоловіка пішки до нас дійшов. 

Потім ми знайшли батьків мого чоловіка, які недалеко від нас жили. У їх сусідів була машина, а нашим друзям вдалося роздобути десь паливо. Багато автівок не заводились, бо через вибухові хвилі вийшли з ладу. Ми бак машини полагодили жуйкою, бо машина вся була в уламках, не було вікон, нічого.  Виїжджали однією машиною: я, мій товариш, моя молодша сестра неповнолітня і його неповнолітня сестра. 

Коли ми виїжджали через ворожі блокпости, вони нас також дуже боялися. Коли на першому блокпості нас зупинили, мені мало не вистрілили в лоба, бо вони не побачили через подряпини скла, хто там їде. 

Чоловік з іншими друзями і з речами виходили пішки, бо наш район розбомбили, там вже росіяни ходили. А за моєю мамою і бабусею повинні були заїхати батьки і брат мого чоловіка, бо бабуся лежача, вона навіть сидіти не могла. 

Ми виїжджали без речей. Я могла з собою забрати документи, гроші і двох котів. Більше нічого взяти не могли, бо машина більше не могла тягнути, бо навіть коли ми вверх виїжджали, нам потрібно було виходити, щоб водій з машиною міг заїхати, а потім наздоганяли пішки, сідали і далі їхали. 

Виїхали до родичів у село під Бердянськом, там трошки відлигали. Були там, мабуть, днів десять. Виїхали вже з Бердянська евакуаційними автобусами. Там також був шлях не дуже простий, бо автобусам не дозволяли заїжджати в місто, їх зупиняли десь на перехресті біля маленьких селищ, які були далеченько від Бердянська. У нас було ще трохи бензину, щоб доїхати до краю міста і потім все одно йти пішки до тих автобусів. Бабусю прийшлось залишити у нашої родички, яка залишалася там. Вона працювала в лікарні і запропонувала доглядати за бабусею, бо інакше моя мама теж залишилася б.

Я не змогла подолати свій стрес з психологами через те, що мені доводилося знов і знов підіймати ці теми і знову все переживати. Тому я вирішила, що не буду дуже сильно ділитися зі спеціалістами усім тим, як саме я це пережила. Наразі мені вже трішки краще: вже не тремтять так руки і все тіло, але залишилися нічні жахіття. Окрім них, я більше нічого не бачу, коли сплю.  Коли щось нагадує про Маріуполь або чую якісь вибухи, мурашки йдуть по шкірі. Психологічні проблеми залишилися.