24 лютого я зібрався в Сєвєродонецьк їхати, а тут зателефонував брат із Харкова. Він на Салтівці жив - сказав, що їх вже розбомбили. Нас потім почали. До 26-го ще було більш-менш, а потім стріляли, бомбили. Заходили зі сторони Луганська й Куп’янська і обстрілювали. Тоді почали з’являтися перші труднощі. Не було хліба, води. Шокувало, що Росія так вчинила. 

Батькові 80 років було. Не міг я його кинути, щоб з голоду помер… Машина була, а бензину не було, щоб хоч кудись виїхати. У квітні, як тільки бензин з’явився, то сіли і почали виїжджати через Росію, Литву. Латвію, Польщу, і тоді - в Україну. Бо дороги були закриті, колони розстрілювали. Чимось іншим можливості виїхати не було. 

Коли я їхав по псковських лісах, дуже мені запам’яталася їхні злидні: там люди дуже бідно живуть.

Багато знайомих із Харківської області виїжджали, які в окупації були, і багато з Луганської області. Залишилися рідні в Луганській області. Там зв’язку немає, але якось про них дізнаємося, стараємося хоч якось спілкуватися.

Ця війна вже дев’ять років продовжується, не видно їй ні кінця ні краю. Ми надіємося, що вона скоро закінчиться.