Ізюм – промислове місто з населенням у кілька десятків тисяч людей – відроджується та активно приймає переселенців після піврічної окупації у 2022 році. Новоприбулі ВПО складають майже третину населення. І люди продовжують приїздити. Матеріал Радіо Свобода.
Значна частина житла зруйнована, бракує й роботи, тож місту важко дається забезпечити людей достатніми умовами. Або ж – не вдається. Частину допомоги беруть на себе волонтери.
Марина Алфьорова стала волонтеркою після того, як Росія вперше напала на Україну – навесні 2014 року. Місто, розташоване на перетині трьох областей, відразу стало активно приймати переселенців із сусідніх Донеччини та Луганщини. Жінка допомагала українським військовим та ВПО, передусім – дітям.
Каже, разом із колегами вчилися робити все «на ходу»: «Є проблема – вирішуємо. Як ми її вирішуємо – чи правильно, чи неправильно – розбиралися вже потім, коли приходив досвід».
Марина Алфьорова
Уже в січні 2015 року Марина з організаціями «Слов’янське серце» та «Українські рубежі» відкрила перший хаб. Окрім гуманітарної допомоги, там мешканці отримували консультації медиків та юристів, для дітей створили ігрову кімнату, запустили заняття англійською мовою. Команда з 22 людей пропрацювала в такому форматі до 2018 року.
На початку березня 2022-го, за 10 днів із початку повномасштабної війни, російські війська впритул наблизилися до міста. Тоді Ізюм вже потерпав від масованих обстрілів, мешканці евакуювалися або сиділи у підвалах. Марина координувала евакуацію місцевих та допомагала бійцям територіальної оборони – готувала вдома «коктейлі Молотова», збирала їжу і «здавала» локації, де перебували військові РФ.
Алфьорова розповідає – розуміла, що у випадку окупації вона потрапить в поле зору російських військових. І навіть припускала, хто може їм допомогти з ідентифікацією волонтерки.
«Ми знали, що нас здадуть. Навіть знали, хто. Розуміючи, що ми залишимося, я прийшла до них, сказала: «Можете здати, справа ваша, але все закінчиться – і за мене помстяться». Чи здавали вони насправді – я не знаю. Але коли приходили… Як цих гадів назвати, орків не хочу ображати навіть, це ж казковий персонаж. Вони допитували – але врятувало те, що нічого вони не змогли довести», – розповідає жінка.
Марина не вірила, що вони з чоловіком переживуть окупацію: «Єдине, що було шкода – не встигли попрощатися з донькою, бо вона в Харкові».
Опікуючись евакуацією цивільних і допомогою військовим, волонтерка не встигла подбати про запаси їжі для себе з чоловіком.
«Вдома була вода, трошки консервації, якісь «мівінки», чаї, шоколадки. І невеличка коробка з їжею – ковбаса і сир, яку готували для ТРО, але хлопці не встигли забрати. Була грілка маленька, нею гріли воду. Одне горнятко гарячого на добу і чимось закусити. Так протягнули до середини березня. Потім ми почали виходити з підвалу, нас підгодовувати сусіди. Я без них не вижила б, нам просто не було що їсти», – згадує весну 2022-го волонтерка.
Ізюм після окупації
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
