Мошляк Анна, 9 клас, Вільнотерешківська гімназія імені І.М.Волочая Піщанської сільської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Марченко Наталія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже понад тисячу днів триває війна, яка змінила життя кожного українця. Щодня ми чуємо вибухи, читаємо новини про обстріли та жертви, бачимо очі людей, в яких змішалися біль і надія. Це не просто події, на які ми дивимося ззовні, це частина нашого життя і шлях, який ми всі разом проходимо. Я була звичайним підлітком, коли в мою родину прийшла війна. Я дуже любила поезію, малювання та творчість. Але раптом це все здалося таким далеким і неважливим.

Я почала бачити світ крізь призму тривоги та страху, ніби я втратила себе і свій звичний світ до якого звикла.

Мої дитячі мрії розсипалися під вибухами, і переді мною постав новий виклик — як знайти в собі сили, щоб жити далі, вчитися, любити, мріяти, попри цей жах, який оточує. Сильним ударом для мене був момент, коли мій тато пішов на фронт. Для мене це був переломний момент, бо тато завжди був поруч, був тією людиною, до якої я завжди зверталася за порадою та могла довірити все, що було у мене на душі. Я бачила його рішучість захищати нас, нашу сім’ю, нашу державу, але страх за його життя був нереально великим.

Я хоч і розуміла, чому він вирішив піти захищати нашу країну, але було дуже важко змиритися з тим, що його не буде поруч. Щоденні тривоги та думки про те, де він зараз, чи все з ним добре, чи в безпеці він з’їдали мене зсередини.

Перші дні війни стали шоком не лише для мене, а й для багатьох інших. Пам’ятаю, як ми із сім'єю ховалися в підвалі. Чути було лише важке дихання та гуркіт снарядів, що вибухали десь далеко і водночас надто близько. Це був жах, який важко навіть описати словами. Але потім, день за днем, ми почали звикати до цього стану постійного очікування і небезпеки. Так, було дуже страшно, але війна навчила нас одному: що щастя можна знайти навіть в темні часи, якщо не забувати звертатися до світла. 

Своє світло я знайшла у простих речах, таких як підтримка друзів, розмови з близькими мені людьми та можливість продовжувати навчання. Але творчість була моїм головним джерелом підтримки.

Я почала писати вірші, зосереджуючись на своїх переживаннях, надіях, страхах і мріях про майбутнє. Це був мій спосіб впоратися з болем, який я відчувала, та який я бачила навколо себе щодня. Я стала свідком того, як змінилися люди навколо мене. Дорослі, які завжди здавалися мені незламними, тепер діляться своїми страхами та переживаннями. Але водночас ми всі стали морально сильнішими. Ми вчимося щодня цінувати кожну мить нашого життя, бо війна зробила нас більш свідомими. Ми почали відчувати справжню силу єдності. Підтримка, навіть проста розмова чи добре слово - це рятівний круг у морі болю і тривоги.

Найважливіше, чого я навчилась за останні 1000 днів,  це те, що війна не забирає в нас людяність. Навпаки, війна показує, хто ми є насправді.

Ми бачимо, як люди допомагають один одному, як добровольці йдуть на фронт захищати нас, та нашу державу, як волонтери збирають кошти на підтримку військових, як сусіди підтримують один одного у важкі часи. Це показує справжню силу нашого українського народу. Війна зробила нас сильнішими не тому, що ми перестали боятися, а тому, що, незважаючи на страхи, ми не здалися та продовжуємо йти вперед. Ці тисяча днів війни стали випробуванням для кожного з нас, але вони також дали нам і цінні уроки. Я навчилась не здаватися, навіть коли здається, що все втрачено і попереду лише темрява. І тепер, дивлячись вперед, я бачу не тільки біль і втрати, але й надію.

Бо мій шлях, як і шлях усіх українців, веде до перемоги. Ця перемога стане світлою надією на краще майбутнє для всіх нас.