Шаблій  Марія

учениця 11-В класу Опорного закладу «Решетилівський ліцей імені І.Л. Олійника Решетилівської міської ради», Полтавська область, місто Решетилівка

до війни проживала в Харківській області,

Вчителька української мови та літератури, що надихнула на написання есе: Трапезнікова Валентина Олександрівна

Війна. Моя історія

Двадцять другого лютого двадцять другого року я звично сиділа на парті, роздивляючись, як тануть сніги, а над містом схиляється туман, і намагалася сконцентруватись на важливості швидкої підготовки до уроку, як до мене підійшла однокласниця. Каріна ніколи не могла похизуватись тактовністю — завжди питала і казала те, що думала, тому я майже не дивувалась власній здогадці про те, що зараз буде якась фраза, яку я випадково запам‘ятаю. Незрозуміло чому, але надовго.

Але вона виглядала незвичайно спокійною, а трохи згодом — занепокоєною навіть, і, нахилившись до всіх, хто був поруч, спитала в нас, розширивши і так округлі очі: «Ви як думаєте, буде війна?»

Я справді не чула, присягаюся. Мама наче казала щось про новини, дівчата з класу, здається, обговорювали новий обов‘язок жінок — щось про те, що тепер на фронт ідуть усі. Але життя йшло своїм ходом, і всі тривожні дзвіночки забулися у круговерті прогулянок, нескінченних домашніх завдань і болісної туги за людиною, закоханість у яку я усвідомила трохи пізніше, ніж мала б — але все добре. Вже добре. Вже один чудовий рік як добре.

Двадцять третього лютого двадцять другого року я залишилась вдома. Знаєте, сім уроків, контрольна, до якої я не готувалась, погана погода, та й живіт болів — мама змилостивилася, пообіцяла купити цукерок і суворо наказала відпочивати. Й, може, вигуляти собаку, як сили будуть.

У той вечір моя кішка незвично тулилась до мене — муркотіла, намагаючись пухнастими лапками обійняти і в жодному разі не відпустити. Десь у пам‘яті телефону, який я тримала однією рукою, гублячи пальці іншої у сіро-білому хутрі, збереглося відео. Хто ж знав, що це буде єдиним спогадом.

Двадцять четвертого лютого двадцять другого року я в школу не пішла.

Ех, як хотілось би знову скинути все на просте небажання — але ми мали почати проходити кінематограф на уроках мистецтва, я вряди-годи вибрала найкрасивішу сорочку, придумала сотні сотень ідей для випускного, і піти справді хотілося. Та мамине «ви нікуди не йдете, війна» пояснило тільки те, що можна виспатись. Я чесно обійняла плюшеву іграшку трохи міцніше, заплющила очі і спробувала повернутись до сну, в якому дивилася новий фільм абсолютно одна. На крихтіння вибухів — і згодом звук фейєрверків, клацання суставів, брязкіт посуду, кляті новорічні петарди — я тільки насупилася.

Ми виїхали до Німеччини після, здається, тижня ходіння туди-сюди — від будинку до сховища (і я ніколи не забуду, як на нескінченно прекрасну хвилю застигла на місці, тримаючи в руці м‘яке ведмежаче вушко, і милувалась місяцем), від під‘їзду до собачого майданчика, від ліжка до кухні, щоб зварити собі каву. Я досі пам‘ятаю момент, коли жувала печиво, слухала якийсь інді-рок (і фраза «мені не потрібні проблеми, просто візьми мене за руку» закарбувалась в пам‘яті навіки), а молодший брат дивився смішні відео — тоді мамині слова про те, що її університетська подруга запрошує нас до себе, видавались спасінням.

Якби знати…але, підхопивши якусь незначну, та все ж таки неприємну хворобу, мусивши залишити нашого песика у незвичайно повнолюдному Львові, набираючи тривожно повні кишені енергетичних батончиків, що обіцяли заряд позитиву та полунично-малиновий смак, слухаючи через напівживі навушники якусь музику (а згодом — вже без навушників, стоячи на шумному, світлому і такому по-європейськи великому франкфуртському вокзалі — мамині надії на те, що зараз все буде інакше) життя видавалось дарованим дивом. І я знала, що інакше справді буде.

Може, не в тому плані, в якому бачилося — тепер я знаю німецьку, але першою фразою було не горде «ми з України», а ніякове «а де ваш пес?», тепер я знаю, що таке жити в Європі, але зовсім не певна, що готова це прийняти, тепер я знаю, що я сильна і справді впораюсь, але розумію, що ніколи не хотіла б дізнаватися про це таким чином.

Але…війна загартовує, що вже казати. Певно, це і на краще.