Оксана з мамою і донькою виїхала з Бахмуту і повертатись їм нікуди. Але вони радіють, що живі. Найтяжче було дізнатись, що її учениця загинула разом з усією родиною. Ще важче – сказати про це іншим дітям з класу

Мені 50 років, ми з мамою і донькою мешкали у Бахмуті. Я працювала в школі. Татко помер у 2014 році, коли почалась перша хвиля цієї війни. 

Я до цих пір не можу пережити ситуацію, що сталась. Я не вірила до останнього: не думала, що таке може статись між нашими двома країнами. Найбільше мене шокувало, що гинуть люди. Дуже багато знайомих моїх загинуло.

Я виїхала 7 квітня 2022 року, а мама моя ще залишалась, виїхала у вересні. Дуже тяжко було, там вже не було ні газу, ні світла, ні води. Бої там були дуже важкі. Маму вивозили волонтери «Білі янголи». Вона була в Дніпрі, потім приїхала до Києва. 

7 квітня я виїхала, вже 8-го була я в Києві. Дуже страшно було їхати. 8 квітня в Краматорськ прилетіло і люди загинули на вокзалі. В той час там була моя учениця і її мама, вони загинули. Вже два роки пройшло, але я не можу це зрозуміти і прийняти. Коли ти з дітьми з п’ятого класу… Лєра була в десятому, маму я добре знала. У нас маленьке місто, ця дитина була зі мною стільки років… 

Дуже тяжко було, коли мені подзвонили і кажуть: «Є інформація, що вони були на вокзалі в той час, зв’язку з ними немає». 

Я стала їх шукати через волонтерів, дзвонила в лікарні і не могла знайти. Це сталось в п’ятницю. У суботу шукали. Мені волонтери подзвонили в понеділок, і там вже були списки загиблих. Я подзвонила в морг, а мені кажуть, що таких за списками немає, але дуже багато неопізнаних. Я так зраділа спочатку, думала, що мої дівчата виїхали. Там розповідали, що коли це сталось, тих, хто залишився в живих, посадили в автобуси без речей і вивозили на захід України. Я думала, що вони виїхали. Ми зараз не запам’ятовуємо, як раніше, телефони, і я все сподівалась, що вони вижили. 

Потім подзвонила мені керівниця мами і попросила опізнати дівчинку за фотографією. Вони маму впізнали, бо її гарно знали, а дівчинку зрідка бачили - ніхто не міг сказати, це вона чи ні. Я була єдина людина на той час, яка могла це сказати. Для мене було дуже тяжко: це таке лихо, коли 16 років дитині. Прислали фотографію. Я кажу: «Це вона, але так хочеться, щоб це була не вона». За правилами, родичі повинні впізнавати, але, на жаль, це була вона. 

Місто обстрілювали, але ще була можливість, і їх забрали. У матері був чоловік-військовий. Він їх забрав і поховав у Бахмуті. Потім мені сказали, що чоловік через пів року теж загинув на фронті. Тяжко, коли цілими сім’ями люди гинуть. Дуже складно було сказати це іншим дітям. 

Ми роз'їхались - де тільки немає моїх дітей. В минулому  році вони закінчили 11 клас, я їх випустила. Дуже гарні діти. Дзвонять, вчаться в Києві, Ужгороді, за кордоном. Дуже тяжко було їм сказати. Я батькам написала. Батьки майже всім сказали, а хлопець саме той, який з нею товаришував, не знав. Я кажу: «Ми Лєру пам’ятаємо». Він каже: «Що сталось?» Дуже дітям тяжко було це пережити, але така доля.

Мама і донька родиною загинули. Перед початком війни в них бабуся померла. Вони загинули, чоловік її загинув – і немає родини. 

Ми радіємо, що вижили, виїхали і тепер намагаємось починати нове життя у Києві, тому що домівки наші зруйновані. Мамина квартира повністю вигоріла, моя будівля стоїть, але вона зруйнована. Донька поїхала до Києва навчатись і тут залишилась, працює. Вийшла заміж у 2022 році. 

Наша школа ще працює дистанційно, але я в минулому році перейшла в київську школу працювати, і за сумісництвом у своїй небагато годин викладаю. Тяжко нам, тому що житла немає, наймаємо квартиру, якимось чином намагаємось вижити. Я в 2022 році в Фонді волонтером працювала, ми збирали посилки для прифронтових територій.

В більшості своїй люди одне одного підтримують. Нормально, що всі об’єднались в цій ситуації, один одному допомагають. Ми всі, як одна родина. Це вразило. Знайомі, друзі всі підтримують, це вражає. Я завжди думала, що кожен - сам по собі і нікому не потрібен, а буває таке, що потрібен. 

Хотілось би, щоб була перемога без обговорення. Мені розповідають про дітей, які поїхали в інші країни і там чогось  досягають. Дуже приємно, що в нас такі діти і така нація, але я б хотіла, щоб наші діти були тут, жили в своїй мирній, квітучій країні. Щоб мир настав, щоб моє місто звільнили і відбудували. У нас дуже гарне місто, квітуче. Шкода, що розбите все місто, це дуже тяжко. Намагаємось відпускати цей біль. Якщо з цим жити, не витримаєш морально і психологічно. Багато родин повертається. Є кого навчати, тому продовжуємо навчати.