Ми родина з маленького міста Соледар, що на Донеччині. Наше місто - це «СІЛЬ», якої, на жаль, зараз вже ніде немає. Покинули домівку, залишивши все, що мали - місто окуповано та знищено. Діти отримали психологічну травму на все життя. Тому нам вдалось трішки перемикнути їх в спорт та мистецтво. Віримо в перемогу. В перший день ми не розуміли, що коїться - збирали дітей до школи, коли вчителі пишуть, що всі залишаються вдома і діти до школи не йдуть. Постійні вибухи, бігли у бомбосховище - тоді вони ще не були обладнані, це жах був. Старша дитина все розуміла сама і постійно, коли починалися обстріли, біг до мене і казав - мамо, все буде добре, ми будемо жити.

Старша дитина досі починає плакати, коли спрацьовує ПВО, коли летять шахеди, коли вибухи, молодша дитина каже - мамо, давайте виїжджати, щоб нас не вбили. На початку війни всі допомогали, тому не було проблем, а зараз, на жаль, не вистачає грошей.