Дмитро КУНЦЕВИЧ, 14 років
учень 9-В класу КЗ «Жмеринський ліцей №6
Вчитель, що надихнув на написання есе - Світлана КУНЦЕВИЧ
ВІЙНА. МОЯ ІСТОРІЯ
Ще не так давно я радів життю, мав багато планів на майбутнє. В один момент все змінилося… Цю дату ми ніколи не забудемо, вона увійшла в історію.
24 лютого 2022 рік – повномасштабна війна. Земля здригалася від вибухів. Війна… одне слово, але скільки в ньому страху, жалю, смертей, що не закінчуються.
Що таке війна? – це біль та страждання. Зимою уявляється неможливим лежати в окопі в заметіль і холод; жити на кусочок хліба, а води і зовсім нема… Хто тікав за кордон, а інші залишались і йшли захищати нашу землю; з тилу допомагали і допомагають волонтери.
В мене теж перевернулося усе життя. Мама підняла з ліжка о 6.00 годині ранку, у військовій формі, і сказала: - «Війна…Швидко, сину, збирай усі необхідні речі, зараз за тобою приїдуть дідусь з бабусею, поїдеш в село».
- Мамо, а ти???!!!
- Я, сину, йду на війну. Хто, як не я!
З цими слова зі слізьми на очах вона пішла збирати свої речі, бо за нею має приїхати машина. В мене потерпли ноги і руки після цих слів. Я розгубився і не розумів, що таке коїться.
Мені Матуся, коли була раніше на Сході України три роки, нічого не розповідала, а коли її запитували, відповідала: «Дай Бог, щоб ви не бачили і не знали, цього горя». Нажаль, вже знаєм…
У Матусі моєї 27 лютого день народження, але вона була там: Буча… Ірпінь… а потім Херсон…
Коли я спостерігаю за сім’єю, яка втратила свого Героя і він повертається на «ЩИТІ», той невгамовний біль рідних важко передати; або як проводжає мама сина, а дівчина – коханого знаючи, що він йде і буде дивитись смерті в обличчя; в мене від цього обливається серце кров’ю. Важко, боляче, розумію, сам пройшов через це, коли немає звісточки від найріднішої людини – моєї Матусі. Чи її там холодно? Чи поїла? Чи відпочила? Чи хоч жива…? А коли приходить з телефону повідомлення або дзвінок від неї, то найбільша радість, жива…
Я свої почуття і думки відтворив у вірші «Ми живемо мамо на війні», який присвятив своїй Матусі.
Ми живемо мамо на війні,
І дзвінків чекаємо що ранку,
Як я хочу знову побачити тебе,
Як проснуся завтра на світанку.
Я уже тебе не відпущу,
Бо немає сил тебе чекати,
Ти, моя найкраща на землі,
Найрідніша, наймиліша Мати!
Я тебе зустріну на зорі,
Ми з тобою підемо: в ліс, і воле.
Ти відчуєш спокій на душі,
Ти забудеш кров і сльози, й горе.
Я дорослим мамо швидко став.
Дідусь й бабуся спати не лягають,
Цілу ніч гортають інтернет
І новини з фронту проглядають.
Люди забувають про війну,
Ми ж з тобою на війні, Матусю.
Лячно смутку бачить дідуся,
Наливать корвалол бабусі.
Найрідніша Мати на землі,
Ти не знаєш спокою і втоми.
Люди! Зупиніть оцю війну,
Хай Матуся вернеться додому!
Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід, а яким він буде, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба війни. Ніколи.