Абрамович Кіра, учениця 9 класу Комунального закладу "Степногірська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сарана Ірина Вікторівна

Війна. Моя історія

Вся ця жахлива історія почалася 24 лютого. Ніч була такою дивною... Я досі пам’ятаю моторошний сон, який не давав спокійно спати. А прокинулася  я від дзвінка. Це була моя бабуся, яка працювала завучем у школі. Вона спокійним і водночас сумним голосом сказала: «Доброго ранку, моя крихітко, сьогодні заняття будуть дистанційно. Почалася війна. Київ, Харків, Дніпро обстрілюють, в країні замішання».

Я не змогла вимовити ні слова, серце на мить наче завмерло. За декілька тижнів вже були чутки, що почнеться вторгнення, але ніхто не вірив, що це станеться насправді.

Після розмови з бабусею я пішла до батьків, які у цей час сиділи на кухні, снідали та міркували, що робити далі. Мій світ, здавалося, був зруйнованим, сльози застилали очі. Тато побачив, що я зайшла до кухні та обійняв мене. Батьки вирішили спершу  нікуди не їхати, а перечекати всі події в рідному домі.

Наш підвал був не у найкращому стані, тому ми бігали в сховище до сусідів. Вже 28 лютого ми почули перші вибухи, далекі та глухі, але вибухи. Тоді над нашою домівкою вперше пролетіла ворожа ракета.

О шостій годині ранку 1 березня ми прокинулись від гучних вибухів, які були зовсім близько біля нашого дому, тоді і почалося це пекло. Усі ночі ми з сусідами спали у підвалі, іноді виходячи на вулицю, коли ставало тихо. До четвертого березня кожен день був жахом, час тягнувся так повільно, наче у страшному сні. Але одного дня все зайшло занадто далеко. Вночі четвертого березня ми з батьками ночували вдома, бо ніч була спокійною.

Я прокинулась від гучних та швидких кроків батька, який спускався з горища, він так швидко спускався, що ми з мамою все зрозуміли. Хутко підхопилися, взяли документи та мало не босоніж побігли до сусідів, тато біг за нами.

Як тільки ми спустилися до підвалу, нас почали обстрілювати, багато гучних вибухів, зовсім неподалік від нас. У мене почалася істерика, мені було так лячно від того, що все життя може закінчитись у будь-яку секунду, та ще й за рідних я страшенно хвилювалася.

Цей моторошний ранок залишиться у моїй пам’яті до кінця життя. Час ішов так повільно, ніби минали роки, хоча пройшло лише декілька годин.

В один момент ми почули тишу, батько вийшов надвір, йому зателефонували. Після дзвінка він покликав нас та сказав, що або зараз, або ніколи. Ми негайно  побігли до хати збирати найважливіші речі, батько підігнав до двору машину, ми кинули речі й швидко виїхали з села.

Доки ми їхали вулицями рідного містечка, мені здавалося, я не дихала, все було в диму, горіло. Обірвані дроти, розбиті машини та хати, це було півтора року тому…

Моє рідне село, де я виросла, жила, де я була собою, де я була щасливою,  зруйноване. Всі спогади і щасливі миті живуть тепер лише в моїй пам’яті.  Дорогою до міста в машині була гробова тиша; зазвичай з батьками ми частенько говоримо, коли їдемо кудись. А ще мої домашні улюбленці… Батьки вирішили залишитися в Запоріжжі. Через те, що на новій квартирі не можна було жити з тваринками, нам довелося віддати їх у добрі руки. Я їх так любила, мої два кошенятка, яких я сама вигодувала, були більше не моїми.

Скільки сліз! З друзями ми поступово перестали спілкуватися, життя почалося спочатку, з чистого аркуша. Згодом мої батьки знайшли собі нову роботу, я знайшла нових друзів, але це все не те.

Я хочу прокинутися і зрозуміти, що це страшний сон, що я у своєму рідному містечку, що я вдома. І кожного разу, коли Запоріжжя обстрілюють ракетами, перед моїми очима з’являються ці страшні спогади. Дуже важко висловити всі свої почуття та переживання...  Напевно, я відразу подорослішала після цього.  По-іншому стала мислити, сприймати себе та світ.

Вже півтора року я живу не своїм життям. За час війни в мене було два дні народження. Зазвичай, коли я загадую бажання у цей день, задуваючи свічки, я прошу щось для себе, але тепер мої мрії змінилися. Я сумую за минулим, кожного дня перед сном я згадую те, що покинула вдома. Оце вже, справді, «цінуємо, коли втрачаємо».

Оце моя маленька історія, яка триває вже півтора року. Сльози через маленький гуркіт, постійна тривога... І все це не закінчується. Єдиний висновок, який можу зробити: треба жити тут і зараз. Не шкодувати грошей та часу на  щасливі моменти, які б складні часи не були. А все це тому, що сьогодні ніхто  не знає, коли може обірватися наше і без того коротке життя.