Війна розділила наше життя на до та після. Вона змусила мене звільнитися з роботи, щоб забезпечити догляд і безпеку дітей.

Постійний стрес від вибухів і сирен перетворив нас із життєрадісних людей на нервових та виснажених.

Того ранку я прокинулася на роботу, прочитала новини і не повірила, що таке може бути. Відвезла дітей до школи та садочка і поїхала на роботу. Стан був, ніби уві сні, наче це відбувається не зі мною. Потім був дзвінок з навчальних закладів з проханням забрати дітей. Паніка. Я забрала дітей, вдома зібрала всі документи, ліки, речі. Перша сирена. Обвішана сумками, ми швидко прямували до укриття.

Злякані діти постійно питали, що буде далі. А відповіді в мене не було. Таким був перший день війни, який зруйнував усі плани і забрав у дітей їхнє дитинство.

Про війну я повідомила дітям, коли забирала їх зі школи та садочка. Вони злякалися і постійно питали, навіщо на нас напали, ми ж хороші.

Найстрашніший день був тоді, коли діти були самі вдома, а ми з чоловіком були на роботі. Ракета прилетіла поряд з нашим будинком. Після вибуху я телефоную дітям - зв’язку немає. Я вибігаю з роботи, галасую на дорозі, щоб спіймати машину, і мені це вдається. Усю дорогу намагаюся додзвонитися до дітей. Нарешті виходить. Вони в безпеці, друзі забрали їх в укриття.

Діти плачуть і питають: мама, ми помремо? Після цього я звільнилася з роботи.

Діти боялися спати у своїх ліжках, спали лише в коридорі. Ми намагаємося вести активне життя - спорт, майстер-класи, відпочинок на природі. Більше обіймів і довірливих розмов.

Ми стикнулися і з нестачею продуктів. Люди в паніці розкупили все. Допомогли батьки, які жили в селі, дали найнеобхідніше з їжі.

У дітей були м’які іграшки, з якими вони не розлучалися. Вони спали з ними і брали з собою в підвали.